Походження та історичні типи моралі

Важливою рисою античного життя було те, що політика не зводилася до інтриг вузького кола придворних, і, якщо вже не дозволяла досягти повної справедливості, то, в усякому ра¬зі, зберігала віру в можливість досягнення її саме політичним шляхом. Проте згодом цей принцип було доведено до абсур¬ду, і за часів розпаду античної цивілізації пожадливі до видо¬вищ і хліба натовпи продавали свої голоси політичним діячам.

З накопиченням багатства відходять у минуле старі цін¬ності: знатність, доблесть, відданість і честь, порівняно з яки¬ми життя окремої людини зовсім не цінувалося. Цей ідеал су¬перечив реальному життю: самопожертва несумісна з ростом індивідуалізму. Соціальна цінність людини тепер визначалася грошима. До фізичної праці, звичайної для родової аристок¬ратії, за часів класичного рабства ставляться з презирством. Ці зміни усвідомлюються як занепад моралі, розпад цивілізації. Криза дійсно охопила всю систему, тому численні закони, спрямовані на збереження моральних цінностей (а по суті:

відновлення традицій, повернення «золотого віку»), не змогли виконати свого призначення. У цей неспокійний час в Імпе¬рію ринула величезна кількість східних культів, лідером же виявилося вчення про боголюдину, яка (на відміну від старих богів) мала людську здатність співчувати всім стражденним, божественну здатність переборювати смерть, царські право і могутність у перебудові світу за законами справедливості. На противагу законам земного світу християни проповідували безумовну миролюбність і братську любов. Чекаючи дуже ско¬рого пришестя Ісуса, християни відмовлялися від особистої власності, сім'ї, своєї волі, бо старі цінності мали втратити свій сенс із загибеллю світу Зла.Отже, мораль античного суспільства характеризується протилежними тенденціями у своєму розвитку: наростання індивідуалістичної орієнтації, яка виявляється у прагненні са¬мовдосконалення, високому рівні самопізнання, з одного бо¬ку, а з іншого — у надзвичайному користолюбстві, марно¬славстві, жорстокості в боротьбі за владу, переживанні пороку як естетичної цінності.

2.4. Станово-корпоративна мораль Середньовіччя

-Середньовічна культура включає в себе елементи племін¬ної, язичницької культури і рафінованої (християнизованої) античної, і, нарешті, буржуазні елементи. Тому можна сказа¬ти, що Середньовіччя — це, з одного боку, вищий рівень роз¬витку традиційного суспільства, а з другого — його подолан¬ня, руйнація, зародження цивілізації сучасного типу. Людина Середньовіччя більш гостро й безпосередньо, ніж наш сучас¬ник, переживала події, бурхливо виявляла свої почуття: від ди¬кої невтримності до шаленої радості існування. Адже людське життя у ті часи протікало більш відкрито, у всіх на очах — у буквальному значенні цього слова; відлюдькуватість, інтим¬ність не характерні для тієї доби. УСІ зміни відбувалися цик¬лічно, початок збігається з кінцем. Кінець Світу означав його початок. Ця повторюваність подій робить усіх раніше й нині живучих відповідальними за первородний гріх, усіх іудеїв та¬кож — за смерть Ісуса Христа (хрестоносці вважали, що ка¬рають катів Христа, а не їх нащадків). Для людини Середньо¬віччя дивним чином співіснують світ реальний і світ ідеальний, ідеал і груба реальність, жахи й небезпеки земного світу — з Небом і Адом, Рай Адама та Єви — з тим, до якого потрапляють праведники і який ствердиться на Землі після Пришестя Христа, а обірваний і жадібний грабіжник — з піднесеним і шляхетним лицарем. Індивідуалізм, розроблений античністю і сприйнятий християнством як індивідуальна від¬повідальність перед Богом, існує поряд із загальнолюдською відповідальністю, яка наступить разом з невідворотним Кінцем Світу. Істинна наука, справжнє мистецтво, «добрі» звичаї — у копіюванні, відтворенні священної влади й краси. Те ж можна зауважити і щодо права: останнім доказом у судовому розслідуванні могло стати свідчення про те, що «так робилося з незапам'ятних часів».

Як і раніше, кожна людина визначається незалежністю до суспільної групи — станом. Ми бачимо тут ту саму піраміду» на вершині якої — Бог, на нижній сходинці — простолюди¬ни. Християнство малювало ідилічну, урівноважену картину суспільства, в якому кожна верства покірно займає відведене їй Боголл місце в очікуванні Страшного Суду, котрий має від¬новити справжню рівність. Бідність у цій системі вважалася позитивною цінністю (особливо у Ранньому середньовіччі) і перепусткою до Раю. Вона потребує милосердя й подаяння.

Належність до соціальної групи означала певний рівень багатства, розкошів. Багатство не за статусом — ганебне. Си¬лою об'єднання виступають певні права (привілеї) і певні обов'язки, станова честь. Спроба перейти до іншого стану, тобто злинити зовнішній вигляд, поведінку, рід діяльності, ви¬кликає жорстоке глузування і обіцянку безславного кінця, ганьби. Разом з тим чесноти і пороки не стільки індивідуальні, скільки абстрактно узагальнені, мають станово-корпоратив¬ний характер. Ідеалізований лицар щедрий, шляхетний, від¬важний, в очах селянина він — хтивий і користолюбний, се¬ляни — скупі, монахи — розпусні, жінки — балакучі, а всі вони — здобич Диявола! Праця як цінність визначається не у зв'язку з її змістом, мучення у праці — це засіб боротьби з гультяйством, отже, й з розпустою як такою. Тут є своя ієрар¬хія: найкраща праця — аграрна, торгівля викликає підозри, лихварство безсумнівно засуджується (як і більшість ре¬месел) .Сполучною ланкою станової піраміди — від Бога до най¬меншої людини — є договір. Договір із сеньйором передбачає взаємні зобов'язання — служіння, з одного боку, і заступни¬цтво (патерналізм — від лат. — «батьківський»), з іншого. Вірність договору — одна з основних чеснот Середньовіччя, порушення договору — злочин проти станової честі. З іншого боку, сповідь, визнання гріховності, каяття знімає провину — від імені Бога церква прощала гріхи. А з XII—XIII ст. з'явля¬ються індульгенції (від лат. — «милість»), якими гріх, відпо¬відно до «Такси святої апостольської церкви» відпускався за плату — залежно від його тяжкості. Індульгенція зрівнює здійснений проступок і намір його здійснити. Таким чином церква привласнила собі повноваження вищої судової інстан¬ції. Церква була центром суспільного життя, джерелом інфор¬мації. Численні обряди, свята, таїнства формували поведінку й думку парафіян. Відлучення від церкви фактично виключало людину із суспільства. Віра відокремлює «своїх» від «чужих», поділ світу відбувається тепер за принципом віросповідання (релігійний расизм, за висловом історика Ле Гоффа). Однак іновірця можна навернути до істинної віри, а єретика (від грец. — «особливе віровчення») — ні. Він більш небезпечний ворог, якого треба знищити, покаявся він чи не покаявся. До ненависті тут домішувався марновірний страх, який привно¬сить у життя підозрілість і жорстокість. Людина Середньовіч¬чя твердо впевнена, що за кожний вчинок є відплата, тож тортури і страти можна вважати наслідком загостреного по¬чуття справедливості.