Походження та історичні типи моралі

Гегель зв'язує цю проблему з призначенням людини. При¬значення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підко¬ряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу люд¬ської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а пе¬реборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрун¬туванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського салювід-чуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна люд¬ського життя, знищення матеріальних суперечностей неод¬мінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства — комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуніс¬тичного ідеалу людина все більше наближається до справж¬нього, істинного щастя. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював Маркс.

Виведення формули щастя — класична філософська проб¬лема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загально¬го щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уника¬ти задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося 6 мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтвер¬джуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в осо-бистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, непов¬торне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.

Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасли¬вого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосеред¬ньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. На¬приклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм люд¬ського життя (праці, дружби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя?

Безперечно, щастя — це стан душі. Л. М. Толстой чудово зазначив, що щастя не в тому, щоб робити завжди, що хочеш, а в тому, щоб хотіти того, що робиш. Очевидно, перше, що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасли¬вим — означає бути саліим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що, у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим. Далі, переживання щастя безперечно пов'язане із станом під¬несення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, вті¬лення життєвого задуму, тобто щастя — почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що, у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах жит¬тя. Щастя — це відчуття, усвідомлення та інтегральне пози¬тивне ставлення суб'єкта до своєї моральної діяльності на ос¬нові власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.

Сенс життя, щастя, обов'язок — це результати ціннісного засвоєння складних зв'язків, суперечностей, сутностей соціо-культурних реалій, в яких відбивається моральне ставлення до людини. Відображуючи специфіку буття, творчості і стосунків суспільної людини, вони несуть у собі інформаційне і спонукаюче навантаження, яке орієнтує людську свідомість на ви¬роблення моральних форм життя.

§ 5. Совість, гідність і честь

Совість — це одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно-функціональне утворення моральної са¬мосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і са¬мооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питан¬ня про природу совісті, її виникнення, різноманітність її про¬явів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою самоза-гнуздання і самоконтролю особистості.

У грецькій міфології прояв совісті пов'язувався з образом богинь помсти Ериній, завдання яких відшукувати гріхи усміх людей, оскільки їм належало право покарання за скоєне зло. І в цю ж епоху в давньогрецьких літературних джерелах зна¬ходимо лінію розвитку уявлень про совість, де герої (наприк¬лад Еврипіда) страждають вже не від помсти богинь і не тіль¬ки від суспільної думки, а від власних докорів совісті, від усвідомлення скоєного.Теоретичне пояснення категорії совісті нерозривно пов'я¬зане із загальними філософськими і етичними позиціями мис¬лителів. У домарксистських етичних вченнях можна виділити кілька основних напрямів, які досліджують дану категорію з різних позицій. Релігійно-ідеалістичні теорії розглядають со¬вість як похідне від вічних, абсолютних ідей чи апріорного морального закону, як щось природжене чи дане Богом. Важ¬ливо виділити теорії, які обґрунтовують земні джерела совісті, визначають її реальними умовами життя людей, їх потребами, інтересами, стосунками, що визнають значимість виховання, просвіти у її формуванні, які зв'язують ідею совісті з біологіч¬ним походженням людини.