Походження та історичні типи моралі

Загалом, опис повсякденних і фантастичних подій у Вєтхо-му Завіті можна визначити як історію укладення Яхве догово¬ру з людьми, починаючи з Адама і закінчуючи пророком Мой-сеєм, який передав умови договору людям у вигляді написів на кам'яних плитах — Закону. Оповідання ж про нещастя єв¬рейського народу повинні були переконати у необхідності до¬тримуватися 10 заповідей, аби не втратити заступництва най-могутнішого з богів.

У давньоіудейській системі моральних цінностей, мабуть, яскравіше, ніж у будь-якій іншій давній східній культурі, ви¬являється пріоритет інтересів спільноти за рахунок індивіда, інтересів «своїх» за рахунок «чужих». Але й тут знаходимо ди¬вовижну для тих суворих звичаїв вимогу бути справедливим до чужинців: життя мінливе, і кожен може втратити захист і підтримку («бо й ви були приходьками в єгипетським краї» (Вихід. 22:20).

Отже, у давній східній культурі моральна свідомість тісно переплетена з практичним і магічним розумінням користі та знання. Мораль перших цивілізацій розвивалася у рамках тра¬диційної культури і мала всі ознаки архаїчної свідомості. Але деякі риси відрізняють її від моралі первісного світу. Ці від¬міни пов'язані, перш за все, з розвитком патріархату, виділен¬ням сім'ї як основної суспільної одиниці, диференціацією мо¬ральних цінностей на основі соціальної нерівності, а також із впливом теоретичного знання і писемного слова. Більш дина¬мічна, більш відкрита культура доходить висновку про необ¬хідність миролюбності.

2.3. Мораль і звичаї античності

Сучасна західна цивілізація починає свою історію від Ста¬родавніх Греції та Риму, для неї це — античність (давнина). Однак і сусідами, і об'єктами воєнних операцій, і партнерами у торгових справах, і джерелом знань, мистецтв, умінь, рабів

для європейців були давні східні цивілізації.Звичайне для Сходу і ранніх етапів античності домашнє рабство переростає у класичне. Справа навіть не в тяжкості рабської праці, а у позбавленні її людської гідності: раба не називали на ім'я, відповідальність за його вчинки лягала на ха¬зяїна, свідчення раба в суді приймалися лише в тому випадку, якщо були одержані під тортурами. Класичне рабоволодіння породило демократію («владу народу» — більшості вільних над меншістю вільних громадян-чоловіків). Частка у спільній земельній власності означала громадянство, була основою по¬лісу (міста-держави). Для римлянина поліс — форма, в якій він виступає як людина, оскільки об'єднаний із співгромадя¬нами правом, захищений від чужинців стінами та богами-за¬ступниками, може реалізувати основні цінності, які були зде¬більшого ідеалом, а не реальністю; воля в межах закону, достойність відповідно до суспільного становища, законослух¬няність, обов'язок перед богами, батьківщиною і співгромадя¬нами (пріоритет суспільних інтересів), доблесть. Найдавніші закони, обороняючи життя і майно громадян, досить часто визначали як міру покарання страту, не лишаючи це питання на розгляд суду. У той самий час ці закони мали відвернути кровну помсту. Людину античності не можна звинуватити у нехтуванні життям або ж неповазі до смерті; відмова у похо¬ванні та ексгумація предків вважалися ганебним для неї пока¬ранням. Громада могла прогнати небажану особу (остракізм) за межі поліса, внаслідок чого грек ставав «чужим», інозем¬цем, позбавлявся прав і привілеїв. Слід зазначити, що в грець¬кій цивілізації існував і дуже своєрідний варіант полісного розвитку, спартанський, що грунтувався на примусовому зрів¬нюванні всіх громадян (включаючи царів) у всіх стосунках заради збереження єдності, традицій. Ця система вимагала тотального контролю за кожним «рівним» з точки зору його відповідності прийнятим стандартам (Закони Лікурга, близь¬ко IX—VIII ст. ст. до н. е.) в усіх сферах — від форми бороди і плаща до шлюбу і народження дітей.

Як греків, так і римлян можна назвати надзвичайно «суспільними» людьми: вони цілими годинами обговорювали новини, філософські і літературні твори на бенкетах, у театрах, лазнях, гімнастичних залах і цирках, бурхливо виявляючи емонії. Тут створювалася громадська думка, виносилися оцін¬ки й вироки; тож якщо говорити про звичаї, вони переважно мали безпосередньо колективний характер. У той самий час виникнення етики, розвиток теоретичної свідомості справ¬ляли величезний вплив на стан моралі, її індивідуалізацію.

Господарчою, воєнною, культовою одиницею античного суспільства була сім'я. Вона будувалася на законах патріархату і обов'язкової моногамії для жінок. Народження дітей вважа¬лося обов'язком перед громадою, предками і самим собою. Діти були зобов'язані шанувати батьків, підтримувати їх у старості, батьки ж — давати дітям необхідну освіту. На від¬міну від спартанської системи освіти, метою якої було форму¬вання здатності виживання будь-якою ціною, зміст афінської визначався добре відомим афоризмом: здоровому тілу потрі¬бен здоровий дух. Навчання інтелектуальне, музичне і фізичне диктувалося суспільними потребами і грунтувалося на прин¬ципах калокагатії (єдності прекрасного і доброго) і агоністи-ки (змаганні за досягнення найвищих результатів).