Походження та історичні типи моралі
Для першої орієнтації характерне поєднання, сполучення сенсів суспільне значущого й особистого буття, коли служіння спільній справі, безкорислива турбота про інших людей тощо стає особистим благом і сенсом життя. В індивідуалістичних сенсах превалює орієнтація на задоволення власних пристрас¬тей, потягів, іноді за рахунок і на шкоду колективним. Сучас¬ні соціологи, філософи, що досліджують цю проблему, визна¬чають, що зміст сенсу життя є своєрідним відбиттям історичних умов і можливостей реалізації людиною себе. За умов обмежених можливостей задоволення елементарних по¬треб, сучасна людина зневірюється в цінності завдань суспіль¬ного прогресу, все більш замикаючись на проблемах життєза¬безпечення, розв'язання яких визначає його життєві цілі. Суперечливий характер досягнення таких цілей ускладнює узгодження кінцевої мети і моральних ідеалів життя, внаслі¬док чого сенс життя, позбавлений морального змісту, усвідом¬люється як прагматична, утилітарна мета. Такі уявлення вва¬жаються морально шкідливими, але вони відбиваються у способах і результатах досягнення індивідом провідних цілей і можуть призводити до відчуття невдоволеності власним жит¬тям.Отже, сенс життя можна визначити як стійку, доміную¬чу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо ви¬являється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини ви¬бору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу жит¬тя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами су¬спільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень ро¬зуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, по¬кладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у кон¬тексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.
Щастя — це вищий прояв реалізації сенсу життя осо¬бистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.
В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттє¬вий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступіньвнутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяль¬ністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття іс¬тинного людського щастя. Як же історично ставилася пробле¬ма щастя?
Сократ говорив, що щастя — зовсім не радість, задоволен¬ня, воно — в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких — справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина пре¬красна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, іс¬тинне щастя — це турбота про свою душу, орієнтація на ро¬зум, істину і доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою внутрішню гідність.
Платон також вважав, що щастя — доброчинність, а най¬вища чеснота — справедливість. Саме вона — справедливість, є ключем до щастя, філософ знаходить справедливість у дер¬жаві що об'єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує ін¬дивідуалізм у різних його проявах і здатна, за Платаном, за¬безпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави.
Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої на¬солоди, захоплення життям — ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя — явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя — це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звіль¬нити людину від страхів перед невідомим — волею Богів, Ро¬ком, Долею — і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щас¬лива людина не буде вершити зло.
Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя коротко¬часне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними — французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епіку-ра, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проб¬лемою був пошук можливості сполучення особистих і суспіль¬них інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.
Канта хвилювала антитеза: обов'язок — особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині — служіння обов'яз¬ку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щас¬тя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя.