"План Барбаросса" суть; етапи втілення; перебіг подій; причини краху

Між тим основні сили 3-ої танкової групи противника після захоплення Вільнюса рушили на Мінськ. Одночасно танкові дивізії 2-ої танкової групи захопили з ходу рубіж ріки Щара і підійшли к Барановичам. Тут радянські війська, організував оборону, на три дні затримали ворога. В цей час 24-ий німецький моторизований корпус, не зустрічаючи серйозного опору, швидко рухався по шосе на Луцьк. Спричинилася загроза захоплення противником столиці Білоруської РСР.

25 червня Ставка Головного Командування наказала відвести війська 3-ої і 10-ої армій, котрим загрожувало оточення, на смузі Ліда, Слонім, Пінськ. Відступ проходив в умовах тяжких боїв і постійних бойових дій на флангах. Швидкий відрив від противника не міг бути здійснений із-за недостачі автотранспортних засобів і пального.

В цей час радянські війська, які розгорнулися на 150-кілометровому обводі Мінського укріпленого району під командуванням генерал-лейтенанта Філатова П. М., вступили у жорсткі бої з противником, які прагнули з ходу оволодіти Мінськом. Однак малочислені війська 13-ої армії не змогли зупинити наступ трьох танкових дивізій ворога з північного-заходу і двох танкових дивізій з південного-заходу. На вечір 29 червня дивізії 2-ої і 3-ої танкових груп противника об’єднались у районі Мінська. Шляхи відступу на схід військам діючим у районі Білостока, Волковиська, південно-східніше Ліди і західніше Мінська, опинилися перехопленими.

Для оточення цих військ німецько-фашистське командування використовувало більшу частину військ групи армій "Центр" – три моторизованих і дев’ять армійських корпусів ( до 36-ти дивізій ).

Героїчний опір військ відрізаних у районі Налибокська пуща, Новогрудок, Столбці, і боровшись у виключно тяжких умовах, продовжувалося до 8 червня. У ході боїв багато частин проривалися і виходили на з’єднання зі своїми військами. Війська, які залишилися у тилу ворога, перейшли до партизанських дій.

З 3-го липня танкові дивізії противника почали наступ із району Мінська на схід і північний-схід до Дніпра і Західній Двині.

Коли з’ясувалося, що війська Західного фронту находяться у тяжкому стані і не мають необхідних сил для ліквідації ворожих сил, які вдерлися на велику глибину, Ставка Головного Командування 25 червня прийняла рішення на створення оборонного рубежу з головною смугою по лінії середня течія ріки Західна Двіна, Вітебськ, ріка Дніпро до Кременчука. З цією метою була сформована група армій Резерву Головного Командування під командуванням Маршала Радянського Союзу Буденного С. М.

Східніше фронту яки створювався також почалося зосередження резервних військ з метою організації оборони на рубежі Нєлидово, Білий, ріки Дніпро, Єльня, ріки Десна до Жуковки.

Наказом Ставки Головного Командування військ групи армій Резерву 2 липня були включені у склад Західного фронту, а попереднє командування фронту відсторонили від керівництва військами. Командуючим військами Західного фронту був назначений Народний Комісар Оборони Маршал Радянського Союзу Тимошенко С. К., начальником штабу – генерал-лейтенант Маландін Г. К.

6 липня за наказом С. К. Тимошенка почався контрудар 7-го і 5-го механізованих корпусів із району північніше Орші у фланг наступаючим на Вітебськ військам 3-ої танкової групи противника. У створеній важкій ситуації цей контрудар розвитку не отримав.

На вечір 9 липня війська 4-ої німецької танкової армії підійшли до рубежу Західної Двіни і Дніпра на фронті від Полоцька до Жлобина. Організація оборони на цьому рубежі не була ще закінчена. Противнику вдалося прорватися і оволодіти Вітебськом. А також захопити плацдарм на Західній Двині у районі Десни.

Таким чином, у першій половині липня, коли у битви з ворогом почали вступати резерви Головного Командування, ситуація на фронті продовжувала залишатися дуже важкою.

Війська Західного фронту за пройдені дні війни не змогли зупинити ворога і забезпечити необхідний час для закінчення зосередження, розгортання стратегічних резервів і створення стійкого стратегічного фронту оборони на західному напрямі. На 10 липня німецько-фашистські війська просунулись у цьому напрямі у глиб СРСР на 450-600 км. з середнім темпом наступу 25-35 км. у добу і захопили майже всю територію Білорусії. Склалася загроза прориву противника на Смоленськ.Необхідні накази і розпорядження у війська не потрапляли, а якщо і потрапляли, то з великим запізненням і вже не відповідали новій обстановці. Резерви фронту вступали у бій розрізнено. Служба тилу виявилася дезорганізованою.