Марія Заньковецька

Ось вона — вже майбутня мати, хазяйка! Розмальо¬вує піч... Уже перший го-лубок обведений синьою фарбою... Ось уже обережно вимальовується контур друго-го — і сама собою народ/кується пісня... Тиха, ніжна, ніжніша солов'їної:

Коло млина, коло броду

Дна голуби пили воду...

Лоті пили, вуркотіли...

І при слові «вуркотіли» вступив голос Гната, який не¬помітно підкрався й сто-яв, немов зачарований.

Це був дует, від якого завмирало дихання.

Мабуть про такі хвилини у Готе -сказано:

— Зупинися мить! Ти прекрасна!Можливо, обоє вони згадали тон перший день знайом¬ства в Бендерах... Було тут наше, рідне, живе, з п'ян¬ким запахом польових квітів, свіжого запашного хліба і липового меду в стільниках — рідні запахи нашої україн¬ської хати... Т такі ж живі люди, охоплені подихом весни. 1 тому я міг залишити в спокої прекрасні вірші шек-спірівських героїв і сімдесятилітнього Ромео — Россі, щоб ще раз пережити сонячну радість Софії і Гната, а після того пролити сльозу над «Безталанною». Можливо, не було за¬хоплення, але скільки б я дав за щастя знов пережити то творче зачарування, яке створювала на сцені наша не¬зрівнянна, паша безсмертна Марія Заньковецька в цьому незабутньому образі, в цій сцені!

Репертуар її був дуже великий. Крім старої спадщини, заповіданої Котлярев-ським і Основ'яненком, сюди входи¬ли героїні майже всіх драматичних творів Кро-пивницького, Карпенка-Карого, Старицького, тому що кожен :; них, працюючи над п'єсою, насамперед мав на увазі ролі. для Заньковецької. Якість їх була далеко по однакова, та грати доводилося все. З часом багато відпадало і залиша¬лось тільки найяскравіше, хвилююче, перевірене. В це сузір'я, поряд з образами з «Наймички», «Глитая», «Безталанної», «Доки сонце зійде...», входили також і Маруся («Ой не ходи, Грицю») і Аза («Циганка Аза»).

З якимсь священним благоговінням підходила Марія Костянтинівна до кожно-го слова й образу, що вийшли з-під пера безсмертного Шевченка. Роль Галі з «Наза-ра Стодолі» стояла в неї на особливому місці. І п'єсу вона називала улюбленою «ба-тьковою казкою», а перші свої успіхи на сцені зв'язувала з нею... їй було дорогим саме те, що і в образі Галі, і в кожному її слові почувалася душа й дума поета, не перекручена чужою рукою, як це було, на¬приклад у п'єсі «Невольник», написаній Кропивницьким за однойменною поемою Шевченка, але з великими відхи¬леннями від оригіналу. І образ Ярини в «Невольнику» ніякою мірою не міг іти в порівнян-ня з образом Галі, одним з найулюбленіших у репертуарі Заньковецької. Цей образ був якимсь осяяним, опроміненим. Сама вона говорила: «Коли я виступала в ролі Галі — мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї любимої героїні,— ме-ні здається, що я молюсь... Таке ж почуття охоплює мене, коли мені доводиться ви-ступати на вечорах, присвячених пам'яті Шевченка. Не читаю, а молюсь!.. Інакше не можу».

Збережімо ці дорогі визнання, зв'язані з ім'ям арти¬стки, яка в числі перших понесла в народ безсмертне сло¬во поета.

Пам'ятний і незабутній виступ Заньковецької на одному з таких вечорів. Вза-галі вона виступала поза театром дуже рідко, але виступи ці завжди були зігріті ве-личезним твор¬чим натхненням. Так було і в цей знаменний вечір, присвя¬чений па-м'яті Шевченка, в приміщенні Київського літературно-артистичного товариства. Виступав студентський хор під керуванням М. В. Лисенка, співаки виконували ро-манси і пісні на слова поета, Садовський, як звичайно, читав «До мертвих і живих». Потім ще співали. Т, нарешті, дійшла черга до Заньковецької... Вона читала. Ні, тре-ба сказати інакше: вона створила живу поему «Тополя».

А втім, тик і створив її поет — у формі ароматизованого монолога, який мож-на прочитати і на самоті, і перед на¬родом.

Марія Костянтинівна почала дуже тихо, ніби підготов¬ляючи слухача, створю-ючи певний настрій. Вона вже ба¬чила цю одиноку тополю, гнучку та високу, яку буйні степові вітри хилять без жалю до самого долу. За що ? Чому вона повинна за-гибати серед широкого степу ?'