Марія Заньковецька
На жаль, поставити «Грозу» не довелось. Стороння сила втрутилась — і неза-баром Марія Костянтинівна вийшла з трупи Садовського, з яким у леї були зв'язані кращі роки життя і творчості.
Що ж було особливого в тому фрагменту ? Насамперед, образ Катерини дихав справжнього народністю: бурхли¬ва, непокірна стихія знайшла свій яскравий вияв у кож¬ному пориві, в кожному прояві великих і глибоких пере¬живань. У такому зразку почувалась незламна воля. Ця Катерина йшла назустріч смерті в ім'я торжества жит¬тя. Не для себе, то для інших, яким уже легше буде йти, коли захитались вікові стіни жіночої неволі, її про¬щальні слова «Друже мій, радість моя, проїдай» звучали як за-клик: хто хоче жити, борись, як боролась я...
Палаючі очі перед останньою миттю життя і були са¬мо тим «променем світ-ла», про який писав Добролюбов. Л нам довелося бачити на своєму віку багато яск-равих Катерин, але нічого рівного цьому «чуду» я не бачив... Бачив я й жахливе. Це була Катерина в зображенні А. Кооиен в Камерному театрі, Катерина, виліплена з уламків героїнь Метерлінка. Якась Венера, Мадонна на волзьких кручах. Втім і Вол-га нагадувала казкову Стікс - ріку, па якій Харон перевозив душі померлих на той світ. Для Заньковецької Катерина могла бути вершиною її творчого сходження від Наталки, після сорока інших, створених нею образів, відзначених диханням генія,— до завітного образу, в якому передсмертний стогін виростай у пере¬можний заклик до життя.Замість цього в репертуарі великої актриси з'явився образ «маленької страд-ниці великого міста» у п'єсі Шніцлера «Забавки». Тут теж ми побачили чудо пере-творення «маленької драми» на «велику трагедію маленьких людей». Але не для цього треба було пройти великий шлях, вкри¬тий трояндами і колючками.
А Катерина й була останньою колючкою, яка дужо боляче ранила багато ви-страждало серце.
Вихід Заньковецької із театру Садовського в 1909 році, по суті кажучи, був взагалі виходом із театру, з яким зв'язана була краща пора її життя. Правда, це був не пер¬ший відхід «па покій», але він був останнім.
І знов — Ніжин, як і в 1905 році, після розчарування від подорожі до Галичи-ни, де український театр ледве животів. І знов Марія Костянтинівна в колі молоді, яка прагне припасти до джерела живої води. Знову гурток аматорів, з якими була поставлена п'єса «Лісова квітка», знову «Наймичка», яка воскресила далекі дні юно-сті/ Це відноситься до 1912 року. А 1914 року в тому ж Ніжині Заньковецька висту-пав в п'єсі «Суєта» в ролі Тетяни Барильченко.
Місцевий рецензент писав:
«Особливо чудово був переданий момент переживань Тетяни в її тісному й незвичному вбранні, коли вона, щоб заспокоїти чоловіка, з незрівнянним юмором сказала: «уже мені не давить»,— слона, які потонули у вибухові сміху всіх гляда-чів...»
Так, вона могла й розвеселити. Для цього у мої була в минулому Цвіркунка в «Чорноморцях», і Пріська в «По ревізії», і Устя в «За двома зайцями».
— Дозвольте,— враз несподівано згадувала Марш Костянтинівна, коли я мав добрий, але не здійснений на¬мір зробити повний список ролей, в яких їй доводилось виступати, і коли, здавалося, все головне вже було запи¬сано,— а в Ростові я співала Оксану в «Запорожці за Ду¬наєм»...
Вписали і Оксану... А потім пригадалося, що у воде¬вілі «Ямщики» вона чудо-во зіграла роль хлопчика Стьонки ... Так ми і не закінчили нашого реєстру. По зби-рає¬мось закінчувати його й тут. Гадаємо, що головне, про що треба було сказати, ми сказали. І про сльози і про радості.
Основними етапами мандрівного життя Марії Костян¬тинівни після вступу її в 1882 році на сцену, можна вва¬жати :
Трупа Кропивницького (1882 р.), трупа Старицького (1883—1886 рр.), товари-ство Кропивницького (1886 р.), трупам братів Тобілевичів і Старицького (1890 р.), трупа Найди (1891 р.), товариство Старицького (1892 р.), антре¬приза Садовського (1893—1903рр.), трупа Волика (1903—1905 рр.), гастролі в Західній Україні (1905 р.), Заньковецька організовує у Ніжині групу аматорів (1905—1906 рр.), антреприза Садовського (1906—1910 рр.), в Ніжині Марія Костянтинівна організовує ще один гурток молодих акторів (1910—1914 рр.), товариство М. Заньковецької, Саксагансь-кого й Мар'яненка (1915 р.), україн¬ська трупа під керуванням М. Заньковецької (1918 р., Ніжин), Державний народний український театр (1919— 1921 рр.) і театр ім. Заньковецької (1922 р.). Далі — знов Ніжин, а з 1926 року — відпочинок у роди-ні Воликів-Адасовських... Так проходили роки великого життя!