Марія Заньковецька
Над цим багато думала Марія Костянтинівна, вино¬шуючи в серці свій образ Катерини. Нам доводилось ба¬гато і довго розмовляти на цю тему, що так глибоко за¬пала в душу нашої геніальної художниці, творця цілої галереї неповторних жіночих образів. Були різні при¬чини, які заважали здійсненню цієї великої творчої мрії.
Найзручніше було поставити «Грозу» в ті роки, коли український: театр заво-ював собі тривке становище в Києві, коли в репертуарі з'явилися такі класичні твори російської драматургії, як «Ревізор» та «Доходне місце».
Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом Ка-терини,— за своїм планом, своєю творчою палітрою.
І лише випадок дав нам не те що можливість, а ща¬стя бачити маленький фраг-мент з цієї великої скульпту¬ри — потрясаючої сили пристрасті і хвилюючої правди.
Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про цей незабутній етюд, який ми дозво¬лимо собі навести знов тому, що писався він тоді під сві¬жішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія сцени.
Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого «Понад. Дніпром», знову заговори-ли про «Грозу».
Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки при¬бутків і видатків, ми вийш-ли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар, біля виходу дрімав сторож. Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова далечінь. На сцені залишились - неприбраними . «кручі» і «пагорки», вкриті рогожею з штучною зеле-ною-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги світла, ство¬рюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом.
Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і задиви-лась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику... Приставила парасольку до ку-ліс, ще раз пройшла, спинилась біля «кручі».
І сталось щось несподіване, неповторне...
Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились якісь слова:
— Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в могилу...
Я відразу не збагнув. Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі, яким не відповідають — їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь внутрішнім во-гнем... Я затамував подих і завмер.
— Так... Що додому, що в могилу... (Сіла на зеле¬ний горбок, перебирає паль-цями травичку). Під деревцем могилка... Як хороше... (Велика пауза.) Так змучилась я... Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо? Нічого мені не треба... Сумно мені. Ах, як сумно мені... (Обняла зе¬лений горбок і простогнала).
— Лишенько, сумно мені, су-у-у-мно...
Передо мною діялось чудо. Я зрозумів, що все по — і думи, і мрії, і розчару-вання — виливаються словами Катерини в творчому сприйнятті генія.Вона припала обличчям до трави, а пальці її дряпали землю,— і без краю страшне «су-у-мно» стогнало, мов бу¬ря... І. враз підвелась, вирівнялась, як струпа, зметнула руками. В білих пальцях трепетали штучні травинки, висмикнуті з «моги-лки».
— Радість моя-я-я!
І слова лунко звучали в пустині театру.
— Життя моє-є-є...