Марія Заньковецька

Так увійшла М. К. Заньковецька в театральну сім'ю,

Відразу ж закипіла робота... Підготовка до сезону.

А навесні наступного 1883 року нова, нікому доти не¬відома артистка вже ви-ступала в Полтаві, па батьківщині українського театру, в завітній ролі Наталки — і спізнала першу радість успіху... Вдихнула аромат «блакитної тро¬янди»... Та, на жаль, де троянди, там і колючки. І колючий, гострий біль від них вона відчула з першого ж дня вступу на сцену. Серед них минув і весь її життєвий і творчий шлях... Було багато-багато троянд! .Але гострі колючки залишали криваві, не зажи-ваючи рани.

З перших - таки днів її появи в труні зашипіли всілякі «суперниці»:

— Ач яка! Принцеса з Сандвіч о них островів.

І всі — ха-ха-ха! Значить, жарт уподобався. Причому це говорилося так, щоб та особа, про яку говорили, чула і жарт, і сміх.

Та публіка приймала нову «Наталку» з невимовним захватом, тому що па сце-ні була не актриса, а справжня, ніби вихоплена з живого життя дівчина, у якої і свої; горе, і свої надії, і своя неждана радість.

Публіка зрозуміла, чому Наталка починала пісню «Чого вода каламутна» пе-рериваним наспівним шепотом. який, поступово наростаючи, обертається в якийсь стогін:

— Спілій, милий ...

Вона стогнала з простертими, тремтячими руками, ніби в народній масі, десь далеко-далеко, є той, хто почує її благання.

За кулісами народився повний жарт.

— Ану, тягни «сі бемоль»! — І хтось починав пи¬щати...

— Ні, це у принцеси таке «сі бемоль», а у нас воно зветься «ща - мозоль»...

І знов — ха-ха-ха!..

І все це доводилося терпеливо зносити. 1 кому? У кого в душі був справжній кладезь любові до світу, в який вона вступила, ї скільки людей згодом відчули на собі її чут¬ливість і щире піклування.

І все ж ці роки формування трупи можна назвати «ме¬довим місяцем» у житті українського театру. Особливо з глибокою вдячністю згадувала Марія Костянтинів-на про те, як на допомогу молодому театрові прийшов М. П. Старицький,— не тіль-ки як людина великої культури, як драматург, що збагатив своїми п'єсами тоді ще небагатий репертуар, але й як людина, що вклала чимало грошей на декорації, кос-тюми, на оркестр і хор, на забезпечення всіх працівників театру твердою оплатою залежно від ста¬новища кожного, а не в залежності від усяких випадко¬востей. Стари-цький допоміг театрові стати на ноги, дав йому можливість показати себе. А показа-ти було що!

Почався шлях по Україні, всипаний квітами, і шлях по містах братнього наро-ду — до Петербурга й Москви. Це були роки квітучої весни і плодоносного літа.

Та ця весна була коротка. Такому рідкому зібранню талантів стало тісно. І от почалися суперечки, чвари, які дійшли до порожнечі і закінчилися розходженням. Коли труїш розкололась, кожна сторона намагалася залу¬чити Заньковецьку до себе. Вони добро розуміли, що успіх «діла» залежить від того, де вона он шліться.

— Цілком зрозуміло,— говорила одна ворогуюча сто¬рона другій,— коли ім'я Заньковецької стоїть на твоїй афіші, ти величаєш її «царицею», а коли вона втече з тво¬го табору, вся в сльозах, ображена, ошукана, окрадена,— тоді «царицю» ти вже називаєш «вовчицею».І коли змучена, знесилена, розчарована в тих, кому вірила, Заньковецька на-важувалась одійти від таких «діл» — звідкілясь з'являлися найсправжнісінькі афе¬ристи, які клялися найсвятішими словами забезпечити їй всі умови для служіння «святому мистецтву». А мета в таких благодійників була наймерзенніша: обдурити і нажитись. То раптом з'явився такий землячок - благодійник з вигаданим прізвищем «Найда», то несусвітний пройди¬світ Вирубов,— і довірлива до людини Марія Кос-тянти¬нівна, нічого не розуміючи в «ділах», попадала в пастку.