Марія Заньковецька
— Не вмру в корчмі, як ти вмерла. Порадуйся, мамо, за мене...
І з якою дитячою довірливістю вона цілує руку свого «рятівника», повна віри в його добрі наміри.
В другому акті дитя починає прозрівати. Серце віщує щось недобре. І багате вбрання «ключниці» у нового хазяїна-благодійника вже лякає її якоюсь новою бі-дою. В наростаючій тривозі з наболілого серця виривається пер її І цй стогін:
— Де ти, де... Вернись же до мене, моя пошарпана, знівечена доле, вернись і заспокой мою душу...
Харитина на розпутті... І як .трагічно була передана ця самітність дівчини се-ред чужих, ворожих і підступ¬них людей.
Не знайшла підтримки вона і в Панаса, який не зро¬зумів ні її любові, ні її страждань. Але знайшлася сила й воля кинути слова гніву і правди в лице підлого спо¬кусника... У голосі — ридання, в очах — ненависть.
— Нічого не треба, все кину під ноги... Ви дали мені одежу гарну, обморочи-ли, обдурили мене, життя моє отруїли... Спасибі за ласку. Нічого тепер мені не тре-ба...
Слова вилітають, як із палаючого вулкана, і вся вона— бунтівлива. Шпурнула пишне вбрання сорому й ганьби— і ніби легше стало...
Здавалося, рана по смертельна, і очі зосереджені на слабких зорях надії.
— Прощай, багата оселя. Бодай же й ти вся вогнем пойнялась, як ти запалила мій спокій вогнем пекельної муки...Кожне слово — огонь, пожар, у якому клекотіли і гнів і образа. Та недовго. Невистачило сили на боротьбу... Самітність, ганьба, страшне «нікуди йти»,— і зо-стався останній шлях: у могилу. Урвати життя, яке так поглуми¬лося над сиротою...
Тут кожне Слово обпалює, як розпечене залізо. І в думках про Панаса, і в прощальному слові до матері:
— Мамо, мамо, чи чуєш ти, як стогне моя душа... Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маленькою не вто¬пила?.. Прилинь же до мене з того світу, візьми до се-бе замучене дитя своє. Не маю більше сили... Не маю...
І останнє слово, останній крик смертельно поранено¬го серця, стогін безнадій-ності:
— Прощай, Панасе...
Ми навели уривок цих передсмертних стогнань, бо в них було вкладено все те, що чулося колись із серця народного і що надавало їм якоїсь стихійної хвилюючої пристрасті, печалі, і скорботи.
Кому судилося чути цю скорботну симфонію знеслав¬леного, закривавленого серця, тон ніколи не забуде її.
Щодо сценічної ситуації, тут, звичайно, почувається вплив «Грози» — остання дія, коли Катерина робить свою смертну путь до волзького виру. Але працюючи над роллю Харитини, Заньковецька ще не бачила «Грози» і розробила то заключну сце-ну зовсім самобутньо, без сторонні х впливів.
Незабаром одначе, буваючи в Петербурзі і Москві, Марія Костянтинівна бачи-ла «Грозу» декілька разів з та¬кими видатними виконавцями ролі Катерини, як Стре-пе¬това і Федотова. Роль Катерини дуже зацікавила Марію Костянтинівну, особливо у виконанні Стрепетової. По характеру свого геніального й самобутнього обдаро-вання вона ближче, ніж інші, підходила саме до того образу, який уже виникав у творчих думках Марії Костянти¬нівни. Одного лише бракувало у хвилюючому образі Катерини — Стрепетової: тієї буйної краси, якою дихав цей образ у Островського... щоб «бунт» Катерини нагаду¬вав стихійний бунт красуні Волги, яка ламає холодні льоди в грізному весняному пориві.
Треба, щоб Катерина викликала не почуття жалю, як у Стрепетової, а почуття захоплення перед могутньою силою, яка ламає льодяні окови «мертвого царства».