Марія Заньковецька
«Яка це Пула б чудова Офелія...»
А ми кажемо: «Яка справді чудова була вона саме в цій важкій і хвилюючій ролі». І бажали їй дальших чудес па рідній сцені.
Тут нам необхідно повернутися до того історичного концерту, на якому Марія Костянтинівна так дивовиж¬но драматизувала «Тополю» свого любимого по-ета.За товариською вечерею, якою закінчився шевченківській вечір, темою розмо-ви була ця яскрава творча композиція. Говорили про красу й життєвість образів, за-повіданих безсмертним генієм. Говорили і про те, що від нього «нещасне кохання» проходить червоною ниткою по всій українській драматургії. Але дехто висловлю¬вав думку про необхідність перейти до нових драматургіч¬них мотивів, що дало б змогу внести пожвавлення в твор¬чу діяльність навіть таких видатних талантів, як «наша глибоко шановна Марія Костянтинівна».
Серед присутніх була й. Леся Українка, яка теж брала участі, у цьому концер-ті. Попа слухала зосереджено все, що говорилось, а далі мимоволі вступила в розмо-ву, її розумні очі були спокійні. Але почувалося, що в мозку вже назріли якісь сер-йозні, як завжди глибокі, думки, що рвалися па волю...
Я не можу передати дослівно всього, що вона ска¬зала в цей вечір. Це не була промова, яку виголошують оратори. Швидше це була розмова, але висновки з неї зосталися в пам'яті.
— «Нещасне кохання»... А вкажіть мені іншу тему., яка зрівнялася б з нею у всесвітній літературі? Воно не ¬нами видумане, а народилося від нещасної долі на-ших. жінок і дівчат. Народилося з життя, значить, не нам його виводити зі сцени. А те, що пас позбавили права ви¬ходити з рамок «селянського життя»,— це наше горе, та в цьому горі г. й радість: жоден у світі театр не приді¬ляв стільки уваги простому народові, як паш театр... І в цьому заслуга театру, і таких його діячів, як паша лю¬бима Марія Костянтинівна. А хто хоче дивитися «щасли¬ве кохання» — йдіть в опе-ретку. Там усі лиха кінчають¬ся капканом. Нам з вами не по дорозі...
Вона ласкаво усміхнулась, і їй усміхнулись,
— За «нещасне кохання». І за того, хто перший звер¬нув увагу нашого людства на дівочі сльози! За нашого великого батька Тараса Григоровича Шевченка!.. 1 за того, хто своїм талантом показав у безсмертних творах трагедію жіночої та дівочої долі!
«Новаторам» довелося приєднатись до загального тосту.
Цього вечора ми відчули в простих словах, сказаних з привабливою щирістю, якусь глибоку правду, що стоя¬ла так близько біля нас, та ми ніби не помічали її.
Важку жіночу долю в живих, незабутніх образах по¬казала Марія Заньковець-ка. Створені істинним генієм, вони стоять перед нами, наче вирізьблені з мармуру або виписані геніальним майстром пензля,— безсмертні па¬м'ятники нашого театра-льного мистецтва.
Тепер нам треба розповісти про завітну і, па жаль, не здійснену творчу мрію, яку Марія Костянтинівна бе¬регла протягом багатьох років. Ми маємо па увазі образ Катерини з драми Островського «Гроза».
Як і коли народилась ця мрія?
Вже в перші роки творчої діяльності Заньковецька виступила в п'єсі Тобілеви-ча «Наймичка» у великі її дра¬матичній ролі Харитини. Можна було дивуватися, яким ' чином молода, починаюча артистка могла не тільки ово¬лодіти, такою склад-ною роллю в цілому, але й розробити її в таких деталях, які доступні лише великому й досвідче¬ному майстрові сцени. Вона не тільки розробила свою роль у відповіднос-ті до розвитку сюжету, але збагатила кожен акт такими «хвилинами», які, немов ма-яки, освітлю-г їй трагічний шлях Харитини.
Вже в першому акті —у фразі: «За що так мучусь? Всім чужа... .Краще не жи-ти» — вона розкриває куточок безвихідної скорботи цієї безпомічної, безрідної дів-чини, майже дитини, яка опинилася в цупких безжалісних ру¬ках шинкаря. Звідси, з цієї безвиході, спалахує іскорка надії, яка світиться в звертанні до матері, померлої в .злиднях і ганьбі: