Марія Заньковецька
Та коли тут був крик відчаю, смертельної образи, то в «Наймичці» крик Хари-тини, коли за нею женеться Рухля -шинкарка,— зовсім інший. Це крик самозахисту, щоб люди почули, та її сама шинкарка злякалась цього крику і швидко сховалась до корчми. Заньковецька не любила повторювати себе навіть у тому випадку, коли драматурги користувалися вже готовими прийомами. Особливо в фі¬налах драм, які звичайно кінчалися смертю героїні: «Падає мертва».
Покапати на сцені «смерть» зовсім не так просто.
І питання про то, «як умирати», е для актора дужо відповідальнім і показовим, як і для всякого майстра обра¬зотворчих мистецтв.
Чудовий російським актор И. Орленєв мав нахил до натуралізму, який з особ-ливою яскравістю проявився у фінальній сцені Освальда з «Привидів» Ібсена. Вій ство¬рював клінічну картину: в нього погасали очі, перекошу¬валося обличчя, відви-сала щелепа, з кутків рота котилася слина, і паралізований язик даремно намагався вимовити яке-небудь слово... Це виходило за межі мистецтва, хоча клінічно й було вірно.
Що стосується «умирання» Заньковецької, то його мож¬на уявити, порівнюючи з тим, як «умирали» знамениті артистки: Сара Бернар і Елеонора Дузе.
Сара Берна і умирала в тому ж умовно - романтичному французькому стилі, якого вона дотримувалася взагалі в своїй грі. В останній сцені з «Дами з камеліями» вона промовляла фрази в наспівному стилі, властивому акторам театру «Французь-кої комедії». Вся в пишному мереживі, наче зіткана з морської піни, на смертному «ложі»; то нагадує саркофаги, вода поступово знижувала силу звука, скорочувала рухи рук, пальні яких непомітно для глядача розправляли .складки сукні, і потім з останнім наспів¬ним шепотом, з останнім коротким зітханням оберталася в пишну мармурову статую, яку можна бачити і Із старо¬винних храмах Парижа, і. на паризь-ких кладовищах.
Все це, звичайно, дужо театрально... її худіша, її характерні гострі риси об-личчя, застиглі хвилі мережива і саркофаг замість постелі — все відповідало зазда-легідь детально продуманому рисунку.
Елеонора Дузе була ближча до життя. Але й вона, після «смерті» зоставалась «красивого» — в цьому була її мета. І руки — одна па грудях, друга витягнута впо-довж тулуба, і пишне волосся, що злегка здибилося набік, і спокійно - застигле, кра-сиве обличчя з легкою усмішкою па злегка відкритих устах.
Це також було театрально - красиво, вірніше сказати - ЖИВОПИСНО.
Марія Костянтинівна не думала про саркофаги, по ду¬мала про то, щоб її герої-ня і після смерті зоставалася «кра¬сивою». Вона «умирала» відповідно до обстанов-ки, де їй належало «умерти». Залишаючись у межах реалізму, прий¬нятого у пас в мистецтві «передвижників», не впадаючи в грубий натуралізм, вона й умирала на сцені у тій же художній правді, якою керувалася в своєму мистецтві взагалі. Мале-нький клубочок, лицем до землі, права ру¬ка відкинена кудись уперед... Пальці стис-нуті. Ба облич¬чі відбиток спокою.Це те, що Рєпін хотів відобразити на полотні.
Коли у неї питали, звідки вона взяла це,— артистка відповідала:
— У себе в Заньках. Там умирали просто, тихо, наче йшли відпочивати після важкого життя...
Такою «відпочиваючою» ми бачили її осіннього дня 1934 року, коли нам спо-вістили про її смерть...
Хтось приніс гілку дикого винограду — багряне його листя злегка прикривало біломармурове чоло... Вона паче заснула в царстві осінніх квітів, які вона так люби-ла... Ми дивилися і згадували: ось такою ж ми бачили її і на сцені... Без готики, без ренесансу — в правді життя.
Згадувалася смерть Олени в п'єсі «Глитай». В репер¬туарі Заньковецької ця ва-жка роль з'явилася вже .в перші роки її роботи на сцені. А скільки дивовижних сцен у наростаючому драматизмі від дії до дії! Якими тонкими сітями обплутав її підлий лиходій Бичок! Не забудеться сцена розлуки з Андрієм, який повинен був надовго зали¬шити свою любиму дружину, щоб вибитися з боргів... Зрад¬ництво п'яниці-матері, підроблений «лист» від чоловіка... Відчай... І страшна сцена - «бунту»...