Марія Заньковецька

Задумалась, розкрила свої очі і, вже звертаючись до людей, оповідала:

Постривайте, все розкажу...

Слухайте, дівчата...

І попливли один за одним — в картинах, де слово тво¬рить правду життя,—чарівні рядки. Ми це лише слухали... Ми бачили, тому то перед нами ожили слова ії діла людей як оживають вони па сцені театру.

«Минув і рік, і другий...»! знов, ніби завіса розкрила¬ся і на сцені заговорили живі люди, створені єдиною могут¬ньою сплою слова художниці - чарівниці.

Ми стежимо за знедоленою дівчиною, яка вже знеси¬лилась, виплакала своє горе. Ось вона серед степу одна-однісінька:

Пала, стала, заплакала І... і заспівала...

Ні, вона не співала, вона лише надавала словам особ¬ливого, наспівного рит-му... А мелодія народжувалась са¬ма собою, як від квітучої лілеї тягнеться аромат, від якого-стає «і боляче, і солодко»...

Плавай, плавай, лебедонько,

По синьому морю,

Рости, рости, тополенько,

Все вгору та вгору!..

Пісня скорботи плете своє золоте павутиння, яке обсо¬тує наші думи, наші по-чуття, паші серця... Зачарування триває... .

А на естраді вона одна, чарівниця, ніби вона іі є та сама тополя, скорботне оповідання про яку ми слухаємо.І лише тоді прийшли до тями, коли після глибокої паузи у голосі задзвеніли якісь нові акорди, пісня урвалася — і повільно, печально, похоронним пере-дзвоном прозвучали останні слова сказання про «Тополю»:

Отак тая чорноброва

Плакала, співала,

І на диво серед поля

Тополею стала.

Цей драматизованний «монолог», опромінений високим творчим натхненням, мас право зайняти своє достойне .місце в скарбниці геніальних творінь Марії Костя-нтинів¬ни. Поряд з такими образами, як Наталка, Галя, Софія,

стоїть і одухотворена «Тополя» — творчий дар геніаль¬ному «батькові» від його геніальної дочки.

Озираючись назад, на далекі роки, коли так хвилювали перші вистави, почува-єш, що багато чого зав'яло, за¬сохло, як квітка, забута в старій: книзі життя. І тепер оживають лише найяскравіші, неповторні сцени, а іноді навіть лише окремі момен-ти.

Недавно ми дивилися «Доки сонце зійде...» в поста¬новці театру ім. Франка-і гостро згадали крик Оксани — Заньковецької, коли парубки обрізали в неї дівочу косу. Це був крик смертельно раненого, ніби гострий ніж встро¬мився в само серце... Так воно й сприймалося, адже справа йшла про знеславлену дівочу честь, про гань-бу, рів¬нозначну смертному вирокові... Чутливе, чисте в усіх своїх помислах дитя, яке мріяло про радості світлі й любов, обернулося в «покритку». Так розуміла акт-риса цю обра¬зу і такими барвами —сльозами і кров'ю — донесла її до чутливого глядача. Того ж вечора, коли я дивився цей спектакль у нові/і постановці., з повним переконанням від¬чув, оскільки права була Заньковецька, виступаючи після цієї п’єси у веселому життєрадісному водевілі... Хоча б навіть у такому, як етюд «По ре-візії» Кропивницького. Життєрадісна мальовнича Пріська. яка насмішить тебе гост-рим словом, порадує веселою пісенькою, іскристим сміхом; ніби сонячним проме-нем відгонить смуток, і гля¬дач, паче після склянки пінистого вина, виходить з теат¬ру бадьорим і життєрадісним. І Пріська примушувала глядача забути Оксану. В нам'яті залишався тільки її неповторний гострий крик.