Марія Заньковецька
— Душа моя-я-я...
— Відкликнись!..
Простогнала, прислухалась — чи не озветься хтось.
І стояла трепетна, стражденна.
— Вітри буйні-і-і... Перенесіть йому мою печаль-тугу-у-у...
І в порожній коробці театру глухо перекочувалось «у-у-у-у»... Так, напевно, стогнала-тужила колись Ярос¬лавна в Путивлі - граді, звертаючись зі своїми заклят-тями і до вітрів, і до сонця, і до Дніпра - Славутича...
Так стогнала-закликала Катерина над Волгою, її словами, що плачуть, як буря, кличуть, як лемент пото¬паючого, провіщала тепер Марія Костянтинівна.
Ніхто не озвався. Знесилена, вона знову припала до могилки і заголосила. По-справжньому, по-народному, як тільки вона й могла голосити:
— В могилу... В могилу... В могилі краще... — ту¬жить, як мати над могилою дочки.— І сонечком її пригріє, і дощиком її змочить... Весною на ній травичка виро-сте, пташки прилетять на деревце, співатимуть, діточок ви¬ведуть...
...Дивне почуття... Я ж знаю, що всі ці олова взято з останнього монолога Ка-терини, чув їх десятки разів од славетних трагічних актрис. Але нічого схожого й на дум¬ку не спадало ні їм, ні мені. Ця глибока народність не¬згладимого горя, цей спра-вжній народний «плач» за¬мість якої завгодно декламації — завжди фальшивої і теа-тральної... Новий світ страждань відкривався пе¬редо мною...
Виплакавшись, підвела голову, присіла, дивиться навколо очима, що бачать тільки смерть,— і враз помітила, я її безумна Офелія, в своїх руках пучечок трапи. По¬хитала головою на знак згоди і примирення зі смертю.
— Так... розцвітуть квіточки... (Перебирає травичку і паче кидає в ріку.) Жов-тенькі... Червоненькі... Голубень¬кі... Всякі... (Пучечок випав з рук.) Як тихо... Як хо-ро¬ше... А про життя її думати не хочеться. Знову жити? (Підвелась трепетна, прой-шла обережно кілька кроків.) Ні, ні, не треба... Недобре... (З жахом, ледве чутно.) А спіймають мене (відступає спиною до берега) та повер¬нуть додому силоміць... Пі. (Біля самої кручі знову змет¬нула білими руками-крилами і крикнула радісно, мов у свято визволення з неволі):
— Друже мій! Радість моя! Проща-а-а-й!..
І дзвінка луна повторила: «а-а-й...»
Заньковецька опустилась на горбок, потроху приходячи до пам'яті. Очі помер-кли, обличчя мокре від сліз... Підвела голову і зустрілась очима з Садовським, який вибіг з кабінету на перші її слова і закам'янів па поро¬зі, дивлячись з захватом. Він був приголомшений, на його суворому обличчі сльоза проклала мокрий слід.
Марія Костянтинівна немов прокинулась і заговорила суворо:
— Чого ти тут стояв? Тобі це нецікаво... І з образою одвернулась, ховаючи обличчя, мокро від сліз.
— Ну-ну, не сердься... Не сердься...—сказав він трохи хрипким голосом, піді-йшов до неї, міцне поцілував її в руку і в чоло.
— Будеш грати Катерину... Даю тобі слово. Нехай-по трохи каса збільшить-ся... Будемо грати. Там і мені робо¬та знайдеться.
Ми розійшлися на світанку. Ранок зустріли над кру¬чами Дніпра, в саду коли-шнього Купецького зібрання. І багато говорилось хороших слів.