Марія Заньковецька
Траплялися й такі нахаби, які з одвертим цинізмом заявляли:
— Охота вам провадити циганське життя з цими роз¬бійниками, які на вас на-живаються і вас обдурюють... У мене триста гарців срібла і десять гарців чистих че-рвін¬ців! Усе це буде належати вам, якщо...
Ображена в найкращих почуттях, вона обривала нахабу
— Моє життя належить народові, а не окремим особам. Я пішла з золотої клі-тки, щоб віддати йому свій талант, своє мистецтво, своє життя...
Розкотисте «ха-ха-ха» заглушало останні слова... І гіркі сльози образи теж не викликали співчуття в таких «благодійників». А тим часом ворогуючі сторони про¬тягували одна одній «руку дружби». І як щиро раділа в такі дні Марія Костянтинів-на!
Чи довго, чи недовго тривали ні «свята примирення»— громадськість раділа, і ми з задоволенням ходили дивитися вистави в такому знаменитому ансамблі на чолі з Заньковецькою.
Та добре, коли вдавалося довести сезон до кінця...
На Марію Костянтинівну ці чвари робили гнітюче враження. В такі хвилини вона іноді доходила до відчаю. Відгомін такого настрою ми знаходимо в листах до рідних ідо тих небагатьох друзів, яким вона могла довірити свої сумніви. ІЗ числі їх був і Панас Саксаганський, який тримався осторонь ворогуючих сторін, що робить честь йому.
В січні 1895 року в Одесі «Товариством русько – мало - руських артистів» під керуванням М. К. Садовського при участі артистки М. К. Заньковецької» була ви-ставлена п'єса М. Старицького «Талан». Автор мав добриш намір вивести на людсь-кі очі театральне «болото», в якому захлиналась талановита, далека від усяких ін-триг артист¬ка Лучицька. У пій глядач відразу я; впізнав Заньковецьку.
Навколо неї копошились різні ділки, інтригани, су¬перники і суперниці, в яких легко можна було розпізнати живих осіб. Все до зробило виставу злободенною. На жаль, замість того, щоб витримати п'єсу в барвах викривальної сатири, автор ство-рив слізливу мелодраму. Заньковецька, граючи роль Лучицької, почувала себе, як сама вона го¬ворила, «па ешафоті». Грати саму себе — такого ще не бувало піде па світі. Частіша публіки теж дивувалась. П’єса незабаром була знята з репертуару.
Та ії навіщо вона? Хіба в тій самій Одесі, яку Марія Костянтинівна любила бі-льше за всі інші міста і де справді її любили як свою, рідну, а не яку-небудь інозем-ну, за¬льотну зірку,—у неї не було інших можливостей, щоб довести своє право па високе визнання її таланту?
За багато років близькості до театру у мене зібралося чимало вражень. Деякі сценічні образи хотілось бачити і слухати без кіпця. До них належала і Софія з «Без-талан¬ної» Тобілевича в чарівному, тонкому по майстерності виконанні Заньковець-кої. Особливо вражала в її виконан¬ні сцена «щастя» з третього акту п'єси. Я знав, що ця сце¬на проходить всього протягом півгодини — від пів на де¬сяту до десятої годи-ни вечора. .1 якщо мав змогу, я па топ час обов'язково бував у театрі.
Був такий випадок. Одного разу в приміщенні опер¬ного театру я дивився «Ро-мео і Джульєтту» Шекспіра із знаменитим Ернесто Россі в ролі Ромео. Дивлячись, як сімдесятилітній Россі з .усієї сили старався зобразити п'ятнадцятилітнього Ромео, який вибирається по моту¬зяній драбині на балкон до Джульєтти, я мимоволі думав про «Безталанну» — і все поглядав па годинник. Та ось — пів па десяту: саме час. За п'ять хвилин я був уже там, на початок третього акту.
Немов у проміннях вранішньої зорі, Софія — Заньковецька сяяла радістю. Ра-дість світилась в очах, радість світи¬лася в усіх її рухах... Ось вона по-дівочому со-ром'язливо щось шепнула Гнатові на вухо, і він, такий же радісній і гордий, обняв її й прошепотів:
— Гляди, щоб син був...
Весь театр засяяв у такому ж захваті... 1 так не йшло далі, все сяяло, звучало, радувало...