Марія Заньковецька

«Геть сльози з очей, геть смуток...» Вона вирішила помотатися на чоловікові за уявну зраду... Вона продає себе, свою честь, свою любов мерзенному «павукові».

Сцена цього падіння неповторна. Склянка з вином дзве¬нить на зубах. За нею — Друга, третя. Ось вона, п'яна, І в дорогих перснях, святкує день своєї заги-белі... Все як у маренні. І, зовсім збожеволіла, змішуючи сльози із { сміхом, вона кричить до матері:

— Мамо, пора молодим князю і княгині постіль слати... Ха-ха-ха!

Страшне це «весілля». Т коли «павук» намагається її обняти, вона, п'яна й збожеволіла, відкидається.

— Ох, гидко мені! Де пляшки ?—і знов зуби дзве¬нять по шпиці пляшки... І, знесилена, валиться додолу.

Таких сцен ще по бачено було в театрі. Такого заціпе¬ніння глядачів, навіть пі-сля завіси, тож не запам'яталось... Могутній, пристрасний, грізний талант! Які ще перспекти¬ви у нього попереду?—так думалося в ті далекі роки.

А попереду що страшніші сцени божевілля, хвилин¬ного просвітління і знову глибокого падіння в безодню. Чи не переступила вона грані помсти ? Чи не одума-тися ? Але ж звідки взяти сили, коли все втрачено: і сором, і со¬вість, і честь. В зате-мненому мозку все переплуталось. То раптом замість мерзенного «павука» мигне образ Анд¬рія... Ходять чутки, що хтось його бачив, що він повер¬тається додому... Що він зустріне у своїй сім'ї?

Олена згадала про дитину: її треба нагодувати... По¬ліно пригорнула до грудей (пригадайте болгарську дівчину), заколисує, милує, намагається годувати.

— Мамо, мамо! Дивіться, вже дитина зовсім посиніла! (Кидає поліно в куток).

— Посиніла... (Звертається до «павука»). Купи мені синього па спідницю... Синього - синього, такого, щоб аж очі у себе брало....

Вдивляється в обличчя свого спокусника і відскакує з криком:

— Жаба, жаба... Скинь її з мене!.. Впилася в тіло, кров п'є... Стривай, я її вб'ю!

У цю моторошну хвилину входить Андрій. Він жах¬нувся... Обман розкрива-ється. Та пізно: серце по витри¬мує, і Олена падає на землю мертвою...

Ну хіба можна після цього неймовірного напруження слухати монологи Анд-рія, який мучиться над трупом своєї страдниці Олени, ударом ножа кінчає з винува-тцем усіх його нещасть і знов припадає до трупа коханої:

— Горличко моя, серце моє... На кого я; ти мене поки¬даєш на цім холоднім зрадливім світі...

Цікава думка К. С. Станіславського про цю п’єсу і про виконавців. Він бачив п'єсу під час московських гастролей, а поділився враженнями в дні перебування МХАТ у Києві в 1912 році.

«У п'єсі нагромаджено надто багато страждань і вве¬дено багато зайвих розмов і персонажів. Але задумано сильно. «Апаш-Наук» (так Станіславський називав Бичка) страшний, та в побутовому відношенні цілком правдивий і можливий. Коли б Кропивницький був лише режисером, а по актором і автором крім того він зробив би з п’єсою то, що потрібно, і п'єса від цього значно виграла б. Щодо Заньковецької, то па її маленькі плечі завалено страшний тягар... Полегшити наполовину. Стало б ба¬гато краще. Але те, що зроблено, говорить про величезний талант. А голосне — все своє, під початку її до кін¬ця. Сцени оп'яніння і божевілля — потрясаючої сили. Талант винятковий, свій, національний... Я б сказав — істинно народний».

«На таких ролях, при тій нервовості, з якою грає арти¬стка, можна загинути»,— такими словами закінчував Суворій свою волику, палку рецензію про Заньковецьку в пін п'єсі. І далі, звичайно, своє незмінне: