Марія Заньковецька
— Ноги підломлюються,— говорила вона з тихою скорботою...
А невгомонне серце кликало й рвалось до творчості, до служіння рідній землі, рідному народові...
Виступ в «Суєті» в ролі Тетяни дав Марії Костянти¬нівні підставу не без гіркої печалі записати в своїй незакінчений автобіографії:
«Тепер я перейшла на амплуа комічних і драматичних ста рух...»
Ні, амплуа у неї було зовсім інше: правда про жіночу долю. В цьому «амплуа» вона пройшла перед тисячами і тисячами очей двох поколінь. І у вінку безсмертя зі-йшла зі сцени. Випадкові виступи,— наприклад, роль матері в п'єсі Гуцкова «Урієль Акоста»,— не заслуговують уваги...
Така ж велика й значна була її громадсько-політична робота, невіддільна від творчості артистки.
Хіба можна викреслити з її життя день 18 жовтня 1905 року в Ніжині, коли вона з відкритим лицем висту¬пила перед озвірілою бандою погромників і голосно кину¬ла їм виклик:
— Кого ви збираєтесь убивати? Убивайте мене — ось я стою перед вами, без-збройна і кричу: геть самодержавство, хай живе справжня народна конституція!.. Чого ж ви зупинились?.. Робіть свою чорну справу.
П'яна банда заціпеніла перед відвагою маленької жінки. Студенти, які наспіли на цей момент, розігнали погромників.
Так у ті ж дні і в тому ж році в Полтаві Володимир Галактіонович Короленко виступив з рицарською смі¬ливістю проти банди погромників і, підтриманий групою робітників з паровозоремонтних майстерень, зупинив роз¬початий погром.
В лютому 1897 року по всій Росії пройшла хвиля де¬монстрацій протесту про-ти сваволі царських сатрапів у зв'язку з самовбивством курсистки Марії Вєтрової. Ув'яз¬нена в Петропавловську кріпость, вона стала жертвою жан¬дармського насильс-тва. Юна дівчина не знесла безчестя і зважилась на самовбивство: облила себе гасом з тюремної лампи, підпалила своє плаття і обернулася в живий факел. Померла вона після страшних мук 12 лютого.На столі її камери, знайшли обгорілий аркушик папе¬ру, на якому збереглося лише кілька слів::«Сьогодні я спа¬люю свої крилі. Спалюю разом зі своїм життям. Живи, велика -Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу. Прощай... В що хви-лину більше ніж коли-небудь
твоя Маруся».
Це вона, родом з Чернігова, скромна сільська вчи¬телька, під непереборним враженням сценічних образів, створюваних на сцені, театру М. К. Заньковецькою, кинула школу і полетіла в Петербург на вищі жіночі курси. Там вступила в гурток революційної молоді, була арештована — і загинула.
Передсмертне слово дівчини було звернене до Заньковецької.
У журналі «Життє і слово», що виходив у Львові за редакцією Івана Франка, в лютневому номері за 1897 рік була вміщена стаття про самогубство Вєтрової і вірш, присвячений пам'яті мучениці. Можливо, що автором цього вірша був сам Франко. Наведемо останні рядки:
Ой не плач, моє серце, ой цить.
Нехай плачуть маленькі діти.
Нам не плакати треба — робить.
Краще зовсім на світі не жить,