Марія Заньковецька
Марусю іноді лаяли у батьківському домі за те, що вона не могла пропустити жодного похорону і завжди проводжала покійників на кладовище. Там із слізьми вона припадала до свіжої могили разом з рідними покійника, і губи її мимоволі по-вторювали слова голосіння:
„ – На кого ж ти мене покинула? А як сонечко почне пригрівати, я буду тебе вигля-дати...”
За те полюбили Ії прости люди і дивувались: „Що це за дитина росте, ніби нічого у неї панського нема...”
Сухондика в ній душі не чула. А був ще кравець – з дворових людей – на ймення Петро, старенький. Після „волі” він залишився при панському дворі, але працював не тільки на все село, а навіть з Ніжина приїздили до нього „городські” ді-вчата – франтихи, тому що краще за нього ніхто не вмів пошити керсетку по всій формі. Він і свою „панночку” нарядив у таке українське вбраннячко, що всі милува-лись. Цю любов до добірності народного убрання Марія Костянтинівна зберегла на все життя. Звичайно одягалася вона дуже скромно, але театральні її костюми відзна-чалися, в залежності від ролі, вишуканістю, граціозністю, смаком і красою. Щодо вишивання, то тут вона з дитячих років не знала суперниць. Вже така була худож-ниця – майстерниця! Старий Петро дивився на дівчинку з замилуванням. Івмираючи в глибокій старості, коли його прийшли провідати всі „пани” Адасовські, звичайно, з любимицею, сказав на прощання: „Помираю...А жаль мені тільки сонечка та тебе, моя Манечко...”.
З українськім убранням, яке він пошив для своєї „панночки”, вийшла ціла іс-торія. Дівчинці вже пішов восьмий рік. Батьки вирішили віддати її до пансіону, який відкрила в себе сусідка, вдова – поміщиця, що жила недалеко від них у селі Кошелі-вка. У поміщиці теж була дочка, і була гувернантка – француженка, яка навчала ді-тей, крім мови, танцям і музиці.
Виряджати в Полтаву, до інституту , не хотілося. Отож, довелося зупинитися на пансіоні; тим більше, що це було, як кажуть, „під боком”. Так і віришили. Від-служили молебень „святому Науму”, якій повинен був наставляти дітей „на ум”, на-годували, одягли в пишне вбраннячко Петрової роботи і хатніх вишивальниць, зав’язали в хустку друге, робоче вбрання, заготували різних ласощів, до яких дити-на звикла вдома, і урочисто відвезли до пансіону.
А днів за три – чотири дитя з риданням прибігло додому. Та ще в якому ви-гляді: сорочечка, спідничка – й нічого більше.Виявилося, що француженка сміялася з „мужицької мови” дівчинки, аза урок французької мови начепила на груди учениці аркуш паперу з однією французькою літерою „р”, тобто „порессез”, а по-українськи „ледащиця”... Ображена дитина не витримала такої суворої кари і вранці, поки ще всі спали, швидко вдяглася в своє „мужицьке” вбрання, чобітки – сап’янці теж узула і побігла додому. Думала – пробі-гти версти за три така дрібниця! А на узліссі стояв віз з циганами. Циганчата наки-нулись на дівчинку, зірвали з неї всю одежу, зняли чобітки, відібрали візник – і пус-тили в такому вигляді, в якому її побачили вже вдома. Так несподівано скінчилася перша наука. Ніякі умовлення, ніякі вибачення, ніякі обіцянки поводитися з дити-ною делікатніше, - ніщо не допомогло. Маня сказала „не піду” – і не пішла.
Згодом горе забулося. А навчання вже було переведено спочатку в Ніжин, а потім у Чернігів, де знайшлися достойні люди, пам’ять про яких зберегла Марія Ко-стянтинівна до кінця своїх днів. В Чернігові, у „тьоті Саші” – О.В. Маркевич – Ма-рія Костянтинівна зі своїми подружками влаштовувала домашні концерти. Та приїз-ди в Заньки на вакації продовжувались, і благотворний вплив села відбився на хара-ктері майбутньої актриси теж на все життя.
Саме в Заньках бережно й свято додержували сімейних традицій, які переда-валися з покоління в покоління. У старому погорілому будинку зберігалися реліквії предків у вигляді старовинної зброї. Збереглися навіть старовинна кольчуга, шолом та якась особлива шабля. Це ще від дідів – прадідів, могили яких з камінними пли-тами і написами довго стояли на цвинтарі біля старої церкви. А послужний список діда Костянтина Григоровича заслуговував пам’яті, поваги і сімейної гордості...
Дід дивився на життя інакше, не так як всі. Воїн суворовського гарту, він та-ким зостався до кінця своїх днів. Його називали „чудаком” за те, що полювання ста-ло його пристрастю. Сусіди за задоволенням міняли на орну землею свої лісові ді-льниці з заплилими болотними озерцями. Він у кожній такій дільниці будував мис-ливську хатину, де й проводив час у полюванні...
Початкове театральне виховання Марія отримала у свого батька. І коли яка-небудь блідолиця пансіонерка сумовито акомпанувала і виводила тремтячим голо-сом: „Кого-то нет, кого-то жаль, к кому-то серце рвется вдаль” Марія ставила перед нею інші ноти і вихором неслася в українському народному танці, в якому вона від-значалась навіть там, у Заньках, серед дівчат.