Предмет і завдання курсу Історія економічних учень
Згодом Мілтон Фрідмен переходить до Колумбійського універ¬ситету, де має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни працював у державно¬му казначействі, потім у відділі військових досліджень Колумбійсь¬кого університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з проб¬лем філософії.
З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де за¬ймається методологічними проблемами суспільних наук, проблема¬ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред¬колегій багатьох економічних видань.
Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує \ своїм відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії.
Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв'язаний із розробкою теорії капіталізму як саморегу¬лювальної системи, з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом кейнсіанської системи державного втручання в економіку
Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста¬тистичних узагальненнях.
Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування.
Монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей»
Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед¬бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра¬ного напрямку.
Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль¬тернативи ринковому механізму не існує.69 Неокласичннй синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс.
Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною иколами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.
Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро¬стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».
Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун¬товано Полом Самуельсоном.
Суть синтезу полягала в тім, іцо залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю¬вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято¬рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин¬ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт-вом і споживанням.
Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регу¬люючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та | активно використовувати різноманітні методи державного регу¬лювання.
У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичне-} го синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокла- \ сична теорія, теорії кон'юнктури, економетрики об'єднуються на • базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різ- ' ними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення. Суть цього поєднання відобразив Вільям Ростоу, який писав, що «сучасні економісти, поставивши перед собою завдання об'єднання класичної теорії відтворення з кейнсіанським аналізом доходу, запровадили динамічні змінні: населення, технологію виро-бництва, підприємницьку активність»'.