Управління інвестиційним процесом

Разом з тим бюджетні асигнування як джерело інвестування не повинні складати переважну частку, як це було ще 10 років тому (близько 90 %). Зокрема, у 1997 р. за рахунок коштів Дер¬жавного бюджету було освоєно 8,4 % загального обсягу капіта¬льних вкладень, а у 1998 p. — лише 2,55 %.

Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу — це обробка перспективної структури інвестицій за формами влас¬ності. При цьому слід зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних папе¬рів, формування портфелів фінансових інвестицій. Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й субсидію¬вання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку є їх ефективність, оперативна віддача.

Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфе¬ри їх інвестиційна привабливість зростатиме, наприклад за раху¬нок будівництва платних автомагістралей.

Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за ефективність їх використання. В цілому раціона¬льне співвідношення адміністративних і ринкових методів регулювання інвестиційної діяльності поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими.

Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяль¬ності є визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвес¬тицій у ті сфери і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і підвищення життєвого рівня населення. У зв'язку з цим державна інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування:

• поступовий перехід до економічно обгрунтованого спряму¬вання інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і мак¬симальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорен¬табельних виробництв;

• повна відмова від фінансування соціальної сфери за залиш¬ковим принципом, першочергове спрямування інвестицій у виро¬бництво товарів народного споживання;

• перехід від адміністративних методів управління інвести¬ційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки;

• заміщення повного держбюджетного фінансування частко¬вою участю держави;

• впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик.

На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони вплива¬ють на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі пріоритетні напрями використання джерел фі¬нансування:

розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впрова¬дження енергозберігаючих технологій;

структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно чистих виробництв;

 інвестування галузей і виробництв, які сприяють розши¬ренню конкурентного середовища, розвитку приватизації й під¬приємництва;

 варіантне інвестування і державна підтримка виробництв. які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний про¬рив, істотний приріст обсягів виробництва;

 інвестування виробництв, де можливе їх ефективне пере-профілювання, санація чи вертикальне злиття;