Огляд художніх виставок в Україні у 2005 році

У Центральному будинку художника відбулася і виставка живопису В. Кікіньова, приурочена до його 75-річчя. Переважна більшість із понад 100 представлених творів автора – це краєвиди рідної йому Луганської області, а також місць яких він любить і знає – Чернігівщини, Карпат, Криму. Художника захоплює поезія простого мотиву, який він обирає найчастіше інтуїтивно. Серед робіт попередніх років на виставці переважали емоційні твори, позначені драматичним світосприйняттям, напруженими кольорами, це своєрідні пейзажі-картини "Холодна осінь", "Повінь", "Напровесні".

В останні роки художник пише етюди, створюючи достовірні зображення української природи. На зламі тисячоліть його світосприйняття сповнилося світлом, мудрістю. Мистецтвознавці відзначали, що ці твори В. Кікіньова напрочуд ліричні, камерні. Зазнала змін і живописна мова, колорит став легким, напівпрозорим. Часто художник буває вражений простим мотивом, який у його інтерпретації перетворюється на щось дивовижне, щире, емоційне. Він зосереджує свою увагу на поетичних і виразних деталях. Пейзажі художника виглядають простими, але несуть у собі відображення складної і, водночас, дуже доступної для сприйняття філософської системи, своєрідного мистецького пантеїзму, основними постулатами якого є любов і змилування навколишнім світом. Твори В. Кікіньова – це відверте спілкування, вічний діалог між живописцем і природою, життям ("Вечір", "Повінь на Дінці", "Просіка", "Початок весни"). Дерева у цих пейзажах є головними і майже живими персонажами живопису. Ці етюди імпресіоністичні, в них відвідувачі виставки побачили прагнення художника передати вразливу і примарну миттєвість. Свідомо чи підсвідомо митець заохочує інших прийняти своє бачення навколишнього світу, його краси. ("Ромашки", "Півонії та троянди в моєму садочку", "Півонії у відрі"). В. Кікіньов не вдається до парадоксальних експериментів, він сповідує класично просту і вивірену роками живописну техніку. Твори митця продовжують традиції українського пейзажного живопису ХІХ–ХХ століть. Але вони є творіннями сьогодення, демонструючи яскраву творчу манеру. На думку мистецтвознавців, глядачі, споглядаючи твори художника, сприймають його світогляд, приєднаються до втаємниченого акту живописного творення, глибше пізнають світ та самих себе [26].Виставка дипломних та інших робіт студентів і викладачів Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука також відбулася у центральному виставковому залі Національно спілки художників України (Центральний будинок художника). Вона репрезентувала широкий спектр мистецької творчості – від дизайну до класичного живопису та скульптури. Чітка експозиція, продумане подання, розподіл за спеціалізаціями сприяли позитивному враженню відвідувачів. Повагу викликав обсяг робіт, які було виконано у техніці вишивки, цікаво виглядав зал, присвячений промисловому дизайну, вигадлива кераміка, ескізи колекцій моделей одягу, канонічний іконопис та церковне оздоблення, – було на чому зупинити погляд відвідувачу. Було відчутне зміщення акценту від "чистого" мистецтва до сфери дизайну, що зумовило головне спрямування всієї виставки, і це частково пояснює слабкість показаного живопису. На думку мистецтвознавців, заповнення залу слід розглядати не стільки як дію просто натхнення, скільки як певну структуру координат, як синтез творчої енергії та системи завдань і вимог, що надають цій енергії форму. У такому контексті важливішим є наближення до рівня взірця та ретельне виконання певного стандарту, завдання, аніж вільна творчість. Опанування мистецьких технік – основа фаху, яка повинна надати міцну базу для подальших пошуків. Високий рівень техніки виконання, професійне володіння матеріалом – ось головні "герої" презентованого звіту. Тому представлені твори демонстрували в першу чергу грунтовну підготовку та різні можливості її застосування. Завдяки ентузіазму юності навіть бачені раніше форми та прийоми наповнювалися свіжим та безпосереднім відчуттям. Очевидність першоджерел багатьох творів сприймалася як спроба переосмислення успадкованої традиції, свідома праця над розширенням "канонічних" прикмет стилю чи певної течії. Такий підхід було застосовано в експериментах із композицією та мотивами народних орнаментів, де новації використовувалися дуже тактовно та винахідливо, не руйнуючи національний дух і, у той же час, уникаючи прямого наслідування. Ще виразніше ця тенденція виявила себе в кераміці, що, немов об’єднуючий мотив виставки, була присутня в усіх приміщеннях. Її розмаїття – від авторської скульптури до ужиткових предметів – стало матеріалізованим полем різновекторних інтересів молодих митців. На думку мистецтвознавців, експлуатація народної тематики тільки на перший погляд може дати беззаперечно позитивний результат, інколи звернення до неї носять поверховий, а тому невиразний характер, що й відбулося з деякими ескізами одягу. Загалом, високий рівень підготовки часом перевищував ідейно-образні пошуки. Це цілком зрозуміло, оскільки була представлена надзвичайно цікава кордонна ситуація кінця навчання та початку самостійного руху далі. Куди саме? Вирішувати самим учасникам, адже ця виставка, як символ ініціації, лише позначила певну межу [27].

Цікавою була виставка майстрів порцеляни, лауреатів Національної премії України ім. Т. Шевченка Валентини та Миколи Трегубових, які ось уже півстоліття формують творче обличчя Коростенського фарфорового заводу. Взаємозалежність творчого "я" майстрів з природно-ландшафтним довкіллям, з обширом, у якому особистість творчо працює, зумовило звернення до народних джерел розпису, збережених майстрами попереднього сторіччя, які уже в ті часи проявляли себе в стилізації під народне мистецтво розмальовування, не позбавляючи при цьому будь-який рослинний орнамент (чи мотив) холодних та теплих відтінків червоного і синього кольорів. Яскравий приклад – антропоморфний штоф "Січовик", декорований червоно-синім мотивом древа життя в стилі українського пелюсткового бароко. Ці дві архаїчні барви В. Трегубова вживлює і в орнамент набору посуду "Яблуко", і в тонування чайного сервізу "Півні". Така естетика розуміння кольору в лінії та плямі, закладена ще в повоєнні роки, у подальшому вилилась не в підлаштованні своїх пошуків під народне мистецтво "баринь" та "паничів", а у трегубівське стилізаторство, з його прабатьківською сутністю. Тож художники втілюють в об’ємно-просторове мислення відчуття національної форми. Серед народнопоетичних та літературних образів, створених майстрами, – скульптурні ілюстрації до драми-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки: "Мавка", "Лукаш", "Перелесник", "Водяна Русалка", "Лісовик". Сюди долучаються розписані тарелі "Водяний", "Куць", "Той, що греблю рве". Критики також відзначали скульптурну сюїту "Енеїда" за поемою І. Котляревського [28].