Огляд художніх виставок в Україні у 2005 році

Всеукраїнська художня виставка до Дня художника надала можливість українським митцям продемонструвати свої творчі досягнення і стала черговим етапом розвитку українського образотворчого мистецтва. Адже кожного разу на таких великих оглядах виявляються не тільки закономірні тенденції, а й нові імена та нові творчі спрямування [11].

Свідченням того, що як у концептуальному, так і в стилістичному плані сучасне українське мистецтво йде широкими шляхами, стала Всеукраїнська різдвяна виставка, яка відбулась у приміщенні Центрального будинку художника. В експозиції були представлені роботи, що, здається, з’явились на різних полюсах художньої свідомості. Різноманітність – риса колективних виставок у Національній спілці художників України. Всеукраїнська різдвяна виставка 2005 року складалася з понад 400 творів живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва, що з’явились в останні роки. Свої твори представили як поважні, досвідчені, так і молоді художники. Більшість робіт була пов’язана з різдвяними та новорічними святами, обрядовими дійствами, хоча значну частину експозиції складали твори широкого тематичного діапазону. У пресі відзначалося, що щорічна різдвяна виставка є доброю нагодою для українських митців, особливо молодих, представити своє мистецтво на суд глядачів, побачити власні твори у контексті сучасної образотворчості [12].

Літній сезон виставкової діяльності Центрального будинку художника НСХ України за 2005 рік був відзначений важливою подією: у червні-липні тут відбулася ІІІ Всеукраїнська трієнале зі скульптури. Щоправда, проведення цієї акції відрізнялося від попередніх скромнішим масштабом, без розгорнутого рекламного ажіотажу в засобах масової інформації і без її грунтового науково-аналітичного розбору на представницькій конференції. Проте зі змістового боку саме остання Трієнале стала найбільш завершеною в аспекті повноти представлених тут тенденцій, так само, як і процесів формування нових мистецько-стильових напрямів. Отже, Трієнале дало підставу грунтовно обговорити ситуацію, що склалася в українській школі скульптури на зламі ХХ – ХХІ століть, оцінити генезу головних культурно-художніх явищ та їх сучасне значення в мистецькому бутті країни та, водночас, намітити актуальні перспективи розвитку національної пластики у майбутньому.Найголовніше, що одразу кидалося в очі при перегляді експозиції: наскільки впевненим і розкритим стало пластичне мислення українських скульпторів і як тонко вони вловили больовий нерв сучасності. Мова йде про провідні культурні та науково-дослідніцькі напрями, що консолідують зусилля сучасних вчених, філософів, мистецтвознавців-теоретиків, діячів культурної громадськості навколо нової парадигми, що дозволяє сприймати світ у системних взаємозв’язках, не замикаючись у своїй індивідуальній просторово-часовій ніші буття. Отже скульптори вийшли за межі суто мистецьких, соціально-інвективних, критично-культуро-логічних питань у глобальну інформативно-комунікативну систему. Подібні інтенції проявилися як у формально-композиційних структурах творів, так і в їх оригінальних образно-мотиваційних програмах. На думку мистецтвознавців, без певної підготовки і рівня освіти зрозуміти подібні роботи неможливо, оскільки акцент у мистецьких творах сьогодні (на відміну від мистецтва ХХ ст.) робиться на пізнанні світу в контексті часових координат, де плин різних вимірних потоків часу має не послідовно лінійний рух, а нескінченні криверзи і завихрення, де весь багатовіковий шлях культури нації і людства в цілому стає прозорим, компактно вміщуючись у візуалізовані версії-інтерпретації сучасного митця. Такими чинниками можна пояснити, наприклад, присутність в експозиції наступних творів: "Народження зірок" М. Білика, де відчуття вибуху формується живописним тонуванням і фактурою пошкодженого спила бруса дерева із вкрапленням бронзи "Пливуть віки, летять тисячоліття" – комплексу з 9 архаїзованих тотемно-концептуальних композицій родини Смнькевичів, що структурували простір окремого залу в капсулу часу. Скульптори в інтуїтивних пошуках істини змінюють просторово-часову організацію та відповідно – нашу свідомість, використовуючи історико-культурні коди в програмах творів, не як поверхово-ігровий постмодерністський прийом, а як адаптовану глибин-ною структурою пластичного мислення компоненту духовного досвіду людства. І в кожному випадку час є абсолютною точкою, де єднається свідомість митця з духовним досвідом нації та людства. (Вдалий приклад – композиція О. Родіонової "Куб. Четвертий вимір").

Сьогодні в мистецтві ведеться жорстка суперечка між фігуративним і нефігуративним образотворенням, а також "маргінальними" видами візуальних практик. Але без духовної компоненти творчості мистецтво приречене на згасання воно не зможе функціонувати виключно на рівні технологічного дизайну. Духовна компонента відповідає еволюційному вектору будь-якої системи, становлячи негентропійне (непідвладне хаосу та руйнації) джерело її постійного оновлення у часі і, фактично, утворюючи геометричний центр, навколо якого рухається безмежна кількість вірогідних траєкторій майбутнього, що трансформується у здійснені шляхи.

Реалізм різних історичних версій – від архаїчної культури степовиків, через сучасні парафрази доби Середньовіччя, італійського та північного Відродження, до авангарду і модернізму та постмодерністського нігілізму гри – все це в достатку побачили глядачі експозиції Трієнале, викликаючи почуття глибокої поваги до зростаючого культурно-інтелектуального рівня наших митців. Щоправда, на думку мистецтвознавців, не завжди дуже поширену сьогодні ідею нового історизму майстри спроможні нести на оновленому змістовому рівні, не впадаючи при цьому в банальність тривіальних постмодерністських ігрових розваг з культурними кодами, ідеями, творчістю взагалі й людиною зокрема ("Художник" С. Ахмаді, "Здрастуй, це я" В. Пирогова, "Візничий" В. Кочмара).