Огляд художніх виставок в Україні у 2005 році

У даній роботі подається огляд публікацій у вітчизняних періодичних виданнях, присвячених найбільш вагомим, цікавим та визначним художнім виставкам, що відбулися минулого року.

Останні роки стали етапними в історії розбудови культури і мистецтва молодої української держави, засвідчивши позитивні зрушення в духовній сфері. Не залишилося осторонь і українське образотворче мистецтво. Тож 2005 рік був роком активної праці митців, значного розширення діапазону їх творчих пошуків, утвердженням попередніх мистецьких досягнень.

Кожен народ пізнає себе та сучасність через своє мистецтво. Крізь грані художньої форми проступають головні якості епохи як цілого. Тому крізь окремий твір – краєвид, натюрморт чи портрет постає для нас вся повнота ментальних станів, смаки, уподобання, вся тонка "метафізика" даної культури. Але художня творчість, хоч і відтворює усе, що устоялося у певному типі культури, не дублює і не заміщає його. Тому нова унікальна художня реальність і є породженням нових інтуїтивних інтелектуальних смислів, емоційних станів, а отже, і нової духовності [1, 2].

Тож певним кроком у самопізнанні цієї духовності можна вважати художні виставки, які проходили у 2005 році.

Важливою особливістю художнього процесу минулого року стало подальше підвищення інтересу до українського мистецтва, зростання його престижу у світі. Свідченням цього була демонстрація робіт українських митців за кордоном. Так, однією з найважливіших культурно-мистецьких подій 2005 року стала участь України в 51-му Венеціанському бієнале, яке тривало з 11 червня по 6 листопада.

Бієнале сучасного мистецтва у Венеції – найстаріший у світі, найпрестижніший художній форум, який вже багато років є гігантською сценою для демонстрації найновіших креативних програм людства. Створене на початку ХХ століття як форум візуальних мистецтв, на початку ХХІ століття бієнале перетворилося на фестиваль мистецтв, до якого сьогодні включено і кіно-відео-театральні проекти. Цього року у Венеції було розташовано 115 національних павільйонів. Нашу державу представляв проект "Діти твої, Україно" (куратор Олексій Титаренко, художник Микола Бабак). Цей проект журі вибрало із п’яти пропозицій. "Діти твої, Україно" являв собою композицію, яка складалася з українських фотографій початку минулого сторіччя, на яких зафіксовані виснажені нещасні люди, пошиті вручну ляльки, плюс знімки цих ляльок у стилізованих під минуле століття пейзажах. Також важливою частиною проекту було відео про помаранчеву революцію [3, 4, 5, 6, 7, 8].

Цей проект та відбір його до участі у Венеціанському бієнале викликав дуже неоднозначну та суперечливу реакцію у пресі та у мистецьких колах. У пресі зазначалося, що проект черкаського художника М. Бабака виглядав надто вже "індивідуально". Суперечки навколо нього нагадували суперечки навколо групи "Ґринджоли" – хоча резонанс був глухіший, адже сучасне мистецтво не таке популярне, як естрада. Але по суті суперечки були схожі – тим, що розмова від мистецтва відходила в іншу площину. Позиція актуальних художників загалом була така: "Культурна політика влади – її найслабкіша ланка. Влада демонструє дилетантизм у культурі, не думає про незрілу культурну модернізацію України. Державні пріоритети в культурі – краєзнавство, архаїзм і пуританство. І це – на тлі євроінтеграції! Але у своєму нинішньому вигляді культура України загалом неінтегрована в Європу. Бо вона – релікт сталінської культурної моделі, що обслуговувала ідеологію. А нині в Європі культура не обслуговує ідеологію. Вона сама і є ідеологія. Отже, держава має чітко усвідомити свої культурні потреби. Інакше результатом помаранчевої революції стане сіра культурна реакція".

Не менш різко висловилася галерист Н. Філоненко у відкритому листі через Інтернет. Мовляв, мені подобається на своїй кухні прикрашати вікно рушниками. Але мені не подобається, коли рушник служить прапором, під яким виступають проти розвитку сучасної української культури. Бієнале у Венеції – це не презентація державної ідеології чи історії, а професійний форум, де показують інтелектуальний і професійний рівень саме мистецтва. Венеція – не те місце, де потрібно доводити світу, що ми любимо Україну. Це природно і не потребує доказу. "Не знаю, чим продиктовано рішення міністерства і комісії презентувати саме проект Бабака. Чи це несподівано масова і нездоланна любов до українського села? Але якось не віриться, що всі вони мріють про те, щоб надягти плахти й шаровари і працювати на буряках. Найпевніше, це надмірне бажання відповідати новій культурній політиці, як вони її, очевидно, собі уявляють, зважаючи на те, що нинішній президент поважає національні традиції. Але на державному рівні – це ведмежа послуга тому ж президенту" [3, 4].Тут слід зазначити, що 2005 року Україна взагалі не планувала брати участь у бієнале. Колишній уряд вирішив відмовитися від участі. Але з приходом В. Ющенка це рішення переглянули. Україна подала заявку із запізненням, але її прийняли як виняток. Тож, поїздка наших митців до Венеції стала певним здобутком українського образотворчого мистецтва. Але у пресі відзначалося, що майже усі експозиції учасників бієнале представили глядачам віяло можливостей постмодерністської естетики: від образного алогізму, парадоксальних метафор, до відвертого "маразмування", вуличного балагану та образів людського дна. Ліризму, тим паче сентиментальності, а також "святу розуму й серця" у вакхічній атмосфері бієнале місця не залишилося – все поглинув хоровод масок, винахідливих і лукавих. Карнавал бієнале показав – у нього свої алгебра, час і простір, у якому недоречно шукати логіку й цінності повсякденного життя. У виграші виявилися ті, хто охоче вислизнув зі свого "я" й тимчасово втілився в загадкових істот експозицій. Вони були перекон-ливішими, ніж музейно-бездоганна експозиція М. Бабака з її глибоким трагізмом і громадянським пафосом. Проект "Діти твої, Україно", вміщений у тісні низькі приміщення, втратив свій епічний смисл, яким вирізнявся у київській експозиції. Трьом екранам із відеорядом помаранчевої революції, очевидно, бракувало місця, повітря й дихання в убогих архітектурних об’ємах, які, на превеликий жаль, дісталися Україні при жеребкуванні. Проект втратив масштаб і напругу. В атмосфері тотальної постмодерністської гри наша національна скорбота й радість не збігалася з налаштованістю бієнале на гру й карнавальність.