Огляд художніх виставок в Україні у 2005 році

Широкий розголос набула виставка постмедійного мистецтва "Перевірка реальності", що теж розміщувалася в Палаці мистецтв "Український дім". Організатором акції став Благодійний фонд В. Пінчука "Сучасне мистецтво в Україні", куратором проекту виступив О. Соловйов. Експозицію складали картини, відео, медіа інсталяції, українських художників, створені в 2005 році. За оцінками преси, ці роботи виглядали досить дотепно, місцями смішно, в окремих випадках захоплююче, а іноді – на прикро аматорському рівні [38, 39].

Взагалі, у 2005 році авангардне мистецтво займало все більш значне місце в загальній виставковій палітрі. Так, серед примітних подій у столичному Центрі сучасного мистецтва була Відкрита лабораторія художників групи Р.Е.П. Мета акції – побудова діалогу не стільки між твором і глядачем, скільки між людьми мистецтва – художниками, глядачами, арт-критиками. Двадцять авангардних художників, які належать до Р.Е.П., мали на меті продемонструвати сам процес творчості в русі, де постійно відбуваються зміни. Тож, у рамках акції, кожен відвідувач мав змогу спостерігати, як створюються радикальні твори мистецтва. Зокрема, В. Кузнєцов створював кімнату з пінопласту,Ж. Кадирова з будівельної піни ліпила макет пачки цигарок. "Значно приємніше, – зазначали художники, – працювати разом, спостерігати, як кожен свої думки втілює в реальність". У рамках Відкритої лабораторії проходили лекції та семінари на теми сучасного мистецтва, відбувалися презентації художників-учасників групи Р.Е.П. (кожному присвятили один день). Завершилася Відкрита лабораторія великою виставкою під назвою "Контроль" [40].

Тут слід зазначити, що сьогодні, на думку деяких митців, для створення образів недостатньо бути лише живописцем, скульптором чи фотографом у класичному розумінні професії. У наш час потрібно попередньо провести достатньо складну роботу, пов’язану зі створенням так званого художнього проекту, осмисленням його теми, ідеї, ролі творів мистецтва, написанням кошторису та плану реалізації й, насамкінець, знаходженням коштів та місця для втілення задуманого. Сучасне мистецтво майже неможливе без чіткої дуальної схеми "художник – куратор". Виникла окрема творча ділянка – кураторські проекти, де куратор є справжнім автором, а художник виступає в ролі провідника, своєрідного медіума генеральної ідеї куратора, незалежно від того, коли саме – до початку праці над проектом чи після – були зроблено самі твори. Тобто істинним твором мистецтва стає сам проект у всій простоті чи складності своєї побудови. Саме таким, на думку мистецтвознавців, став здійснений за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" художній проект куратора Ю. Онуха "Донбас – країна мрій", представлений роботами В. Марущенка, зробленими в нелегальних шахтах-копанках Донбасу. 2005 року відбулася його презентація в Центрі сучасного мистецтва. Роботи, представлені в проекті, документують сцени нелегальної шахтарської праці, яка є однією з найгостріших соціальних проблем України, Росії, Польщі, Румунії. Новітнє українське мистецтво вже має приклади звернення до подібної тематики. Але, на відміну від "Діпінсайдера" А. Савадова, котрий ішов шляхом епатажу та "стьобу", відверто зневажаючи своїх персонажів, Ю. Онух та В. Марущенко співпереживають мешканцям Донбасу, екстраполюючи трагічність свого бачення їхнього життя. У виставкових залах ЦСМ автори створили своєрідний "простір співбуттєвості", котрий змушував глядача усвідомити своє власне ставлення до пропонованої реальності, яка, можливо, не потребує ані нашого жалю, ані нашої саморефлексії. Тож глядачі відчували себе персонажами проекту, котрий сам вийшов із довкілля і споглядає свій написаний портрет. Кидалося у вічі, що всі роботи були варіаціями однієї теми: теми бездоріжжя як у переносному, так і в прямому значенні цього поняття. Подібну сюжетну ситуацію вже бачили у творах П. Левченка та І. Похитонова, а пізніше – у О. Гнилицького та

В. Кауфмана. Герої В. Марущенка також пробираються крізь сльоту і сніг, лишаючись у точці відліку безнадійного вибору шляху. Те ж, власне, очікувало і глядача. Ю. Онух кинув виклик модному нині в Україні легковажно-цинічному підходу відносно бачення сучасного мистецтва, до легітимації якого сам же і докладав зусиль у минулому. Небайдужість до тривог і болів сучасності, помножена на точність і виваженість мистецького повідомлення, – ось, на думку критиків, ключові характеристики художнього проекту "Донбас – країна мрій", який став кращім проектом, експонованим останнім часом у залах Центру сучасного мистецтва. Закономірно, що проект було представлено також у Музеї сучасного мистецтва в Сант-Яго (Чилі), а Міністерство культури Польщі закупило його в рамках реалізації державної програми, спрямованої на підтримку мистецтва, що фіксує віхи часу [41].

Тут слід зазначити, що далеко не всі мистецтвознавці позитивно сприймають постмодерністські пошуки деяких митців. Так, А. Гуренко на сторінках журналу "Образотворче мистецтво" стверджує, що постмодернізм, мабуть, єдиний стиль, що не має певної школи та стильових ознак як таких. Під гаслом боротьби за "свободу особистості", "свободи волевияву" його "сценаристи" намагаються спожити та розпорошити великі поняття. Але кожне явище не може бути тільки поганим чи хорошим, тож і виставки постмодерного мистецтва містили багато позитивних речей, які, вочевидь, не гідні того, щоб їх позбутися [42].Тут слід зазначити, що однією з деклараційних заяв мистецького авангарду минулого століття було "Ні – музеям!". Від споглядання академічних експонатів мистецтво виходило на вулиці й площі. Нині ситуація змінилася. Музеї грають все більш значну роль у мистецькому житті та в розвитку сучасного образотворчого мистецтва. Тому саме зараз дуже актуальною стала проблема створення музею сучасного мистецтва, викликана необхідністю музеєфікації спонтанних арт-процесів. І це не тільки примха українських митців, а й реальна відмінність нинішнього стану мистецтва у світі. Всі розвинені країни за останні десятиліття побудували великі за розмірами й капіталовкладеннями культурні центри та музеї сучасного мистецтва. Щодо нашої країни, актуальність такого утворення має ще й додаткові особливості. Адже ми, як пострадянська країна, не були введені у всесвітній процес "перманентного" оновлення протягом десятиліть. Проте маємо унікальну культуру протистояння офіційно-радянського й андерграундного мистецтва, яке за своїми тенденціями збігається з основними виявами світового постмодернізму. Саме останні й є тим зерном, з якого розвивається наше contemporary art протягом кінця 90-х років минулого століття й початку ХХІ. Де ж, у якому музеї зафіксовано унікальність нашого розвитку мистецтва? – запитують мистецтвознавці. Де знайти той візуальний матеріал для аналізу й роздумів над подальшим розвитком актуального мистецтва та й країни в цілому? Здається, за кордоном зібрано більше цікавих творів українського мистецтва й вони дбайливіше зберігаються, ніж у нас. Андерграундні твори 70–80-х років здебільшого ще тоді продавалися іноземцям із сирою фарбою. Та й сьогодні митці, що не знаходять підтримки, їдуть в інші країни світу, де чують схвальні відгуки про талант нашого народу. Проте не можна плутати таку втечу від державної неуваги з інтеграцією до країн Європи. Поодиноких нещасних художників Захід лише асимілює у свій культурний контекст, а це аж ніяк не сприяє справжній культурній інтеграції. Коли ж нарешті, Україна влаштує свято вільного й актуального висловлювання в стінах Музею сучасного мистецтва? – запитують у пресі. Очевидно, такий музей має бути, перш за все, зібранням різноманітних ідей, що втілені в різних художніх виявах. Це було б ознакою справжньої демократизації нашого суспільства. І взагалі, з мистецтвознавчого лексикону повинне зникнути поділення на чорне й біле, негативне й позитивне, цей тоталітарний розподіл мистецтва на таке, що має для суспільства виховне значення або його не має? Твердження про те, що "краса врятує світ", безперечно, справедливе, якщо ніхто не нав’язуватиме нам, якою та краса повинна бути, доводячи з лінійкою її вимірність або дозуючи логічною доцільністю. Глядач має право сам вирішувати, що вважати красою, а що ні, що викликає емоції, а що звернене до його раціональної складової, з чим виникає бажання сперечатися, а із чим погоджуватися. Таким чином, відкриття Музею сучасного мистецтва має сприяти посиленню толерантності в суспільстві. Принцип естетичного розмаїття, покладений в основу побудови майбутнього музею, повинен якомога краще показати увесь спектр культурних цінностей, які напрацьовані останнім часом у різних місцях України, не обмежуючись лише "розкрученими" іменами. Полеміка навколо цього вже сьогодні починає нагадувати війну кураторів, які лише й займаються такою розкруткою та самоутверджуються в процесі "проштовхування" саме тих, а не інших протеже-художників. Від того, як і ким вирішиться питання, бути чи не бути Музею сучасного мистецтва в Україні, і яким саме, залежить – вважають у пресі, – визначення того, який політико-культурний курс ми насправді обираємо (тоталітарний, демократичний або анархічний). За такою інституцією, як музей, значною мірою формується імідж нашої країни у світі. [43].Все ж, незважаючи на відсутність у нашій державі музею авангардного мистецтва, традиційні українські музеї продовжували у минулому році свій діалог із сучасністю. Вже традиційно порадував низкою цікавих експозицій Національний художній музей України. Зокрема, тут розгорнули грандіозну виставку "ХХ століття", що стала синтезом виставкової роботи музеїв. Експозицію було розташовано на другому поверсі музею у 10 залах, де глядачеві було представлено понад 600 мистецьких творів – живопису, графіки та скульптури. У вступній залі було представлено твори перших академіків Української академії мистецтв О. Мурашка, А. Маневича, М. Бурачека. Роботи цих митців засвідчили своєрідність художнього світобачення як концепцію нової школи. У наступних трьох залах експозиція формувалася навколо трьох видатних художників – В. Пальмова, Г. Нарбута та М. Бойчука. Твори, представлені в цих залах, об’єднували дві частини експозиції, умовно названі "мистецтво українського авангарду" та "творчість художників школи Михайла Бойчука". Про метаморфози мистецтва 30-х років розповідала експозиція наступної зали. Найкрасномовнішою була представлена там творча еволюція Ф. Кричевського. Привертали увагу і скульптурні композиції І. Макогона. Автор вів діалог із класичним мистецтвом, але осмислював його як конструктивіст. Виставка давала уявлення і про розвиток мистецтва повоєнної доби. Мистецькі процеси того часу багато в чому нагадували початок століття. Важко було не помітити, як перегукуються між собою полотно Г. Меліхова "Молодий Тарас Шевченко" та картини М. Івасюка, пейзажі майстрів закарпатської школи (Й. Бокшая, А. Коцки, Ф. Манайла) і роботи А. Маневича і М. Бурачека. У наступній залі глядача зустрічали роботи В. Зноби, Є. Волобуєва,