Синонімія и антонімія в поезії

Антоніми-дієслова, що виражають емоції, почуття, волю. Аналогічний прийом використання векторних антонімів спостерігаємо і в останній тематичній групі, що включає в себе дієслова на позначення емоцій та почуттів. Наприклад: "То геть проженеш, то покличеш, Не знаючи пестощам меж, То років розлучних не лічиш, То день самоти проклянеш" (1969, 18). Ритмічний малюнок поезії створюють пари антонімів проженеш – покличеш, роки – день разом із повторюваним сполучником то. Поет ніби прислухається до вимовленого слова, чує, як відлунює воно в контексті інших слів (пестощі, розлука, самота, прокляття). Антонімічна пара проженеш – покличеш задає тон усій поезії, в якій контрастують міцний сплав аналітичної думки і палкого почуття. Ці антоніми урівноважують суперечності, закладені у смислі поетичного твору.

Таким чином, антоніми, що представляють векторну протилежність, у І.Муратова діляться на п’ять тематичних розрядів, кожен із яких має своєрідний акцептуаційний образ (починаючи з соціального і закінчуючи індивідуальним, внутрішнім світом). І водночас це рухлива, динамічна система з виразними уподобаннями у слововживанні, яка базується на пристрасті, а пристрасть поета виросла з любові до людей, до рідного краю, до рідної мови.

3.1.5. Антоніми і контекст

Поряд з антонімами, протилежність значень яких пізнається як у тексті, так і поза ним, нерідко зустрічаємо в Муратова слова, що вступають в антонімічні відношення тільки у певному тексті, тільки у визначеній ситуації. Частіше за все такі слова вживаються у переносному, образному смислі і поза текстом не мають протилежного значення, тобто в загальному вжитку не є антонімами.

Торкаючись цього питання, М.Р.Львов слушно зауважує, що “такі протиставлення використовуються в мові для створення яскравого художнього образу, тому їх називають індивідуально-стилістичними антонімами” [Львов, №3, 1970, 75]. Г.П.Мельников використовує інший термін – “ситуативні багатоаспектні антоніми” [Мельников, 1971, №5, 58]. Але більшість мовознавців називають їх контекстуальними антонімами. Так, у Л.О.Новикова читаємо: “Контекстуальними антонімами слід вважати такі слова, які за своїми первинними функціями в мові відносяться до різних тематичних груп і входять своїми вторинними функціями в загальну тематичну групу, при цьому їх значна різниця нейтралізується контекстом, стає в даному вживанні несуттєвою” [Новиков, 1966, №4, 85; Новиков, 1973, 75]. Відмежовує від “власне мовних” антонімів “контекстно протиставлювані слова” і відомий лінгвіст Д.М.Шмельов [Шмелев, 1977, 207]. Є.М.Міллер також називає “опозиції, які протиставляються в мові не за своїм головним (прямим) значенням і не входять в одне лексичне поле, контекстуальними антонімами” [Миллер, 1990, 183]. Крім того, мовознавець зазначає, що “контекстуальні антоніми... являють собою одночастиномовні опозиції, які антонімами мови як системи не виступають” [Там же, 65]. Продовжуючи цю дефініцію, Л.А.Лисиченко подає таке визначення: “Слова, протилежність значень яких пов’язана з певним текстом, певним лексико-семантичним оточенням, називаються контекстуальними антонімами... Оскільки вони виникають в одиничних текстах, то такі значення називають іще оказіональними” [Лисиченко, 1993, 97].

Беручи до уваги розглянуті теоретичні положення, зазначмо, що контекстуальні антоніми виникають внаслідок переносного вживання слова в значенні, яке не закріплене в мові, а з’являється тільки в певному контексті. Виходячи з цього, користуватимемось у нашій роботі терміном контекстуальні антоніми.Дослідження показує, що найбільш частотними в поезії І.Муратова є контекстуальні антоніми-іменники (вогонь – крига, мир – смерть, хиби – просвітлення, яскравість – імла, вершини – прірви, тлін – памолодь), менше – прикметникові (молоді – посивілі, світлі – скорботні, підступне – чесне, справжнє – парадне) та дієслівні (ненавидів – ждав, скресає – воскресає, зроста – погаса, зрівнює – нагромаджує). Наведені пари контекстуальних антонімів набувають значення протилежності лише в контексті. Письменник у даному разі використовує смислове перетворення слів у залежності від змісту тексту, від слова, яке характеризується антонімами. Морфологічна класифікація контекстуальних антонімів відповідає співвідношенню різних частин мови в антонімах у І.Муратова взагалі.

Зазначимо, що Муратов іноді використовує так звані “загальні” антоніми, які в результаті частого і загального вживання в мові стали фактами мови, тобто як лексичні засоби мови стоять поряд з повними антонімами. Наприклад: "Щоб в піснях ми лишились такі, Мов та крига, що з громом скресає, Мов той світ, що в огні воскресає" (67), "Й тоді на полі битви чи у полі, Де гній парує, щоб буяла парость, Стикаються в твоїм магічнім колі Вогонь і крига. Молодість і старість" (118). Із текстів видно, що смислова різниця слів вогонь – крига нейтралізується контекстом. У результаті транспозиції знаків вони утворюють експресивний ряд протиставлень вторинного порядку: вогонь і крига (гаряче і холодне).

Виникає вторинна функція образного характеру і між антонімічною парою яскравість – імла (світло – тьма): "На скронях терпко нили Пекучі свіжаки тернових ран... І в них уже була Не мук яскравість, а тупа імла..." (179). Як протилежні сприймаються ознаки яскравість – імла у цьому тексті, бо не тільки антоніми “працюють” на текст – “розсіювальна” дистрибуція, але і текст “працює” на антонімічну опозицію – “концентруюча” дистрибуція. Тому попередній зміст тексту сигналізує і в певній мірі конституює антонімію.