Синонімія и антонімія в поезії

З наведених прикладів бачимо, що виділені ряди слів виступають у поета в різних текстах у різній комбінації: відбувається заміна одного з компонентів словом, яке виражає не повне значення антонімічного слова, а лише певну ознаку щастя чи горя:

щастя – радість – сміх (сміються) – надія – радіти – відрада

горе – печаль – сльози (плачуть) – розчарування – сумувати – біль.

Слід сказати, що градуальна опозиція щастя-горе представлена лише двома членами (не враховуючи їх синонімів), бо середній або проміжний член у даній опозиції не має спеціального вираження, він існує тут, за термінологією С.К.Шаумяна, на генотипічному рівні [Шаумян, 1965, 100].

І.Муратов тонко розумів психологію людини. Тому його поезії властива життєва мудрість, а ліричний герой поета відчуває і вміє майстерно відтворити мовними засобами кожний подих, кожний біль і радість, що відлунюють у його серці: "Мовчання, й гук, і сміх – Хрещатий цвіт і шелести у нім – Не радощі, не смуток і не біль" (205), "Я слухав Шопена... І виділись рідні гаї, І краяли, й тішили серце – Печалі, радощі й болі" (364). У цих рядках відчувається властивий І.Муратову філософський зв’язок понять щастя – горе із суміжними й більш віддаленими явищами, що виражаються відповідними синонімічними та антонімічними парами, які підсилюють контраст і надають текстові емоційної насиченості і напруженості. Індивідуальне сприймання й переосмислення антонімічно-синонімічних образів смутку (болю) – радості, метафоризованої антонімічно-синонімічної тріади мовчання (гук) – сміх та печаль (біль) – радість, експресивної антонімічної пари краяли – тішили – це не тільки і не стільки художні засоби, скільки ознаки внутрішнього стану поета. У першому прикладі він протиставляє мовчання і смуток (біль); радощі і сміх (гук) і досягає протиставлення завдяки частці не. Сполучаючи синонімічні й антонімічні ряди, автор домагається високої експресії в тексті. У другому тексті спостерігаємо злиття двох рядів: антонімічного (краяли – тішили) і антонімічно-синонімічного (печаль (біль) – радість) в один об’ємний образ, у якому кожна антонімічна пара виражає тісне єднання протилежностей (краяли і тішили; печалі, радощі і болі).

Але художній простір поета незамкнений, він відкритий не тільки по горизонталі (дороги, туманні низовини, рідні гаї), а й по вертикалі (аж до космічних сфер). Думки письменника сягають далі, його мрія – разом з “пісенними братами” прокласти шлях “до казкових ер”. Саме в цьому митець вбачає роль поета і поезії: "Що дано українському поету... Що всепланетні радощі й печалі – З пісенними братами відтепер Накреслювати має на скрижалі Робочу трасу до казкових ер" (389). У першому рядку висловлюється думка в загальному вигляді: що може поет, земна людина, а далі конкретизується завдання поета і поезії: це не тільки нести земні печалі й радощі, а й “накреслювати... робочу трасу” до казкових космічних ер. Ця поезія має певний внутрішній ритм: від більш конкретного до абстрактного (людина – земля – космос), що виражається, зокрема, й антонімами.Розгляньмо тепер використання в художньому тексті І.Муратова іншої найуживанішої пари антонімів з градуальною протилежністю – любов – ненависть: "Хвала нещира здимиться, Образи теж забуду я, Та не затьмариться, не зміниться Любов і зненависть моя." (41), "О юності суворий вітер, Ти чуєш? Я благославляю Любов і зненависть твою!" (98). Зауважимо, що взагалі в мові антонімічний ряд любов – ненависть представлений трьома словами любов – байдужість – ненависть, де слово байдужість відіграє роль проміжного члена, що нейтралізує крайні протилежності. Але аналіз наведених віршів дає право сказати, що у І.Муратова це антонімічна пара, яка не передбачає середнього члена опозиції, у нього немає перехідних тонів, а є або любов, або ненависть. Такий підхід до розкриття образу ще раз підкреслює, що І.Муратов – натура динамічна, сповнена експресії.

Система координаційних понять. Наступна тематична група, яка поступається попередній лише за кількістю, – це слова, що позначають координаційні поняття. Координаційним антонімам, які вживає І.Муратов, властиві і пряма просторова протилежність (захід – схід, вздовж – поперек, здалека – зблизька, там – тут, лівий – правий) і часова віднесеність (сьогодні – завтра, нині – завтра, сучасне – минуле, вдень – вночі, вечір – світанок, денний – нічний, день – ніч, колись – зараз, до – після). Як видно з аналізу творів письменника, координаційні антоніми включають у себе слова різних частин мови: прислівник, іменник, прикметник, прийменник. Опорним образом цієї групи в І.Муратова є градуальна опозиція день – ніч, що включає й інші відрізки часу в добі: "То плачуть полкові баяни. Хто чув їх звечора і зрання..." (34), "Пробач, товаришу, мені За те, що розповім я скупо Про ті безбарвні ночі й дні." (57), "Як бомбовозові мотори Перед нальотом – вдень, вночі Реве чуже Балтійське море, У берег хвилями б’ючи." (59), "А ще ж нальоти повітряні – Нічні, вечірні, денні, ранні." (61), "Нехай із тупістю папуги, Без шани й без любові, – день і ніч Імення ваше ген за виднокруги Несли гучні реклами для сторіч" (179), Я вірші не пишу. З усіх боків Диктують їх мені то вечір, то світанок, А я лише записую слухняно" (150). Наведені уривки з віршів демонструють, як повно поет використовує у своїх художніх текстах ряд перехідних позицій між крайніми точками день і ніч: він образно змальовує вечір і світанок, нальоти вечірні і ранні (вечір – ранок), плач баянів звечора і зрання, використовуючи не тільки іменники, а й похідні від них прикметники та прислівники.