Вільні економічні зони і ТПР у ринковій трансформації економіки України

Першими зонами спільного підприємництва (ЗСП) у світі вважались території великих морських портів, залізничних вузлів, аеропортів. Вони, як правило, відділялись за допомогою митного режиму від основної території країн та функціонували за рахунок безмитного ввезення та вивезення товарів. Утворенню таких зон передувало оголошення "вільних портів", тобто територій, де могли б безмитно зберігатись товари, що привозяться у зону для подальшого їх продажу. Перші звістки про "вільні порти" пов'язані з XVI-XVII ст.

Перші законодавчі акти про митні зони були прийняті у США 1934 p., у Мексиці – 1946 p. Діяльність ЗСП регулюється міжнародними договорами: Конвенцією від 18 травня 1973 p. (м. Кіото, Японія) та Постановою Ради Спільноти країн ЄС від 25 липня 1986 p. "Про вільні митні зони та склади". Сьогодні більше ніж у 80 країнах світу функціонують понад 700 ЗСП. Їхній щорічний торговельний оборот оцінюється на 15-25 млрд. дол. [20, 434]На перших етапах зони створювались для комерційної діяльності у вигляді консигнаційних (складських) територій. Тут товари складувались та піддавались операціям, скерованим на збереження їхньої якості та поліпшення зовнішнього вигляду. У 60-ті роки з'явились перші варіанти промислово-складських зон, у яких, окрім зберігання товарів, здійснювалась додаткова їх обробка, розфасовка з метою збільшення добавленої вартості товару. Для залучення іноземного капіталу у ЗСП розроблялась система пільг: 1) скасовувалось оподаткування у рахунок права на експорт; 2) частково або повністю скасовувались податки на прибуток іноземного персоналу, який працює у ЗСП; 3) податки на прибуток на визначений термін; 4) зменшувались мита на ввезену сировину, матеріали, паливо, напівфабрикати та обладнання, а у деяких випадках - і на ввезену готову продукцію [20, 435]. При цьому країна, що надавала частину своєї території для створення ЗСП, переслідувала такі цілі:

1) забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як у ЗСП, так і в країні. Ця мета є передумовою для створення ЗСП у країнах, що розвиваються, – Китаї, Мексиці, Індії, Таїланді тощо. Іноземні фірми, що вкладають кошти у розвиток цих зон, розраховують одержати додатковий прибуток за рахунок використання дешевої робочої сили порівняно з своїми країнами;

2) залучення інвестицій, особливо у вільно конвертованій валюті. Цей мотив характерний для створення ЗСП у Китаї та у країнах Східної Європи (зокрема в Україні), де розраховують за допомогою валютних надходжень від ЗСП на своїй території зібрати кошти для модернізації економіки;

3) організація у економічних зонах таких виробництв, продукція яких пішла б на експорт, а також сприяла б модернізації технологій і залученню "ноу-хау" в провідні галузі виробництва;

4) розвиток відсталих регіонів, навчання фахівців та робітників новим методам праці та управління. У Китаї ЗСП з 1979 року стали важливою складовою економічної політики держави. Їхня кількість зростає: до таких зон на півдні країни, як Шеньчжень, Чжухай, Сямень, Шань-тоу, додалось ще 14 приморських міст, а також острів Хай-нань. Тепер це суцільна агломерована зона вздовж Тихоокеанського узбережжя, де переважають дві форми залучення капіталу: організація спільних виробництв, у яких статутні фонди створюються за рахунок іноземних та китайських фірм, а також на основі співпраці, коли капітал та технологія – іноземні, а земля та трудові ресурси – китайські;

5) використання власних сировинних і трудових ресурсів для виробництва експортної продукції. Такі зони створені у Гані для переробки бокситів, у Об'єднаних Арабських Еміратах – для експорту та переробки нафти, у Находці – для експорту й часткової переробки деревини, кам'яного вугілля та інших природних ресурсів [20, 436]. У світі є 23 види ЗСП основні з них такі:

1) безмитні багатопрофільні зони, розташовані на основних перехрестях транспортних систем (Шенон у Ірландії, о. Хайнань, Сінгапур). Сінгапур має тепер валютний запас, що дорівнює валютному запасу Китаю та Індії разом узятих (для порівняння: площа Сінгапуру 0,6 тис кв. км, населення 2,7 млн. чол.; відповідно площа Індії та Китаю – 3288 та 9561 тис. кв. км, а населення – 890 та 1209 млн. чол.). У Сінгапурі найдешевші у світі товари та безмитна торгівля. Сінгапур – третій найбільший центр переробки нафти у світі після Роттердама й Х'Юстона, другий найбільший порт світу. Кожних 10 хвилин у цей порт заходить судно, а кожних 20 хвилин – танкер. На рік Сінгапур відвідає 3 млн. туристів, хоча історичних пам'яток тут обмаль. З 70-х років у Сінгапурі пріоритетний розвиток одержали наукомісткі та капіталомісткі галузі. Тут розміщено понад 200 найбільших комерційних та торгівельних банків. Він входить до двадцятьох найбагатших міст світу: валовий національний продукт на душу населення становить 10 500 дол. Морський порт – основа вільного міста – найсучасніший у світі: його відвідають 40 тис. суден на рік, тут розташовані представництва 700 морських компаній, здійснюється повна комп'ютеризація зберігання, облік, навантаження та розвантаження;

2) експортні промислові зони, орієнтовані на зовнішню торгівлю. Китайська зона Шеньчжень займається випуском експортних товарів з вітчизняної сировини та за допомогою вітчизняної робочої сили. За десять років чисельність жителів міста зросла з 30 тис. до 1 млн. чол. Тут працює 2,5 тис. екологічно чистих підприємств, випускається 1115 найменувань товарів, з яких 650 йде на експорт. Площа зони – 327 кв. км, на її території діє 3,8 тис. спільних підприємств, іноземний капітал становить 18,5%. Подібні зони створені у Південній Кореї, на Шрі-Ланці, у Єгипті, Гонконгу, Малайзії, Індії, Мексиці;3) зони економічного та науково-технічного розвитку – це район країни, де надаються пільгові умови для створення та діяльності національних, спільних та іноземних підприємств. Такі зони створюються переважно у розвинутих країнах. У США є 141 економічна зона, у Швейцарії – 26, в Іспанії – 22, в Італії – 11, у Франції – 1, у Фінляндії – 7, у ФРН – 6. Завдяки цьому підприємці одержують можливість на пільгових умовах імпортувати необхідні компоненти, вести складання виробів, експортувати продукцію; ці зони підвищують конкурентноздатність товарів, стимулюють їхнє виробництво за світовими стандартами;