НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920)

370

виражене і тема осмислення моральних підсумків життя героїні є до¬мінантою структурної побудови оповідання.

Психологічний екскурс у минуле п'ятдесятирічної давності з вихо¬дами на сьогочасне і з проекцією на майбутнє створює відчуття без¬перервності руху часу, його швидкоплинність і змінність. Все живе перебуває під впливом і в залежності від духу часу: оновлюється, удосконалюється, прогресує і... гине. Вічне рондо філософії життя, так геніально просто відтворене Кобринською в оповіданні «Дух часу».Кобринська вступила в літературу, не пройшовши філософсь¬ких, ідеологічних студій, але у вирі суспільних пристрастей не розгубилася, не стала консерватором.

Невгамовна справа до знань, аби орієнтуватися в нагальних сус¬пільних проблемах, винесена з батьківської хати, мусила зіткнути її як жінку, до того ж галичанку, з найболючішою проблемою віку: духовної і соціальної неволі жінки. Про те, що вона сама дійшла до цієї ідеї, «без помочі мужчин, своїм власним життям і властиво досвідом» [402], Кобринська призналася в листі до М. Павлика.

У своїх художніх творах, публіцистичних виступах Кобринська показала безправне життя жінки, позбавленої права на вищу освіту, на участь у громадських і державних справах, жінки, неспроможної забезпечити собі незалежність, вимушеної бути товаром у влашту¬ванні свого подружнього життя.

В особливо принизливо-безвихідному становищі опинялися дівчата збіднілих та середніх прошарків суспільства: попадянки, учительки, дочки збанкрутілих батьків тощо. Вони, кажучи словами Кобрин-ської, були приречені:

«Носити якби провину власний свій вік. Бути вічним предметом злосли¬вих уваг і насмішок, вічно даватися манити зрадливим надіям. Терпіти по¬ниження і услугувати ціле життя своякам, котрим тяжко було жертвувати по кількадесять левів. Не мати нігде власного кута, приміщення, котре не називало би тягарем, або ласкою...» [51].

Усі ці моральні екзекуції пережила Галя, героїня повісті «Задля кусника хліба». Люта смерть забрала батька-священика і «кинула бідних сиріт на іграшку долі». Крім Галі залишились сиротами ще п'ятеро братів і сестер.

Зі смертю чоловіка вдова втратила єдине джерело існування; відібрали в неї хату, колешню і сад, хоч сама ту колешню будувала і сама садила сад. Умить вона стала нічим, порожнім місцем в очах суспільства. При чоловікові мала право спожиткувати свою «пито¬му працю», а тепер уже годі. Тепер кажуть:

«Не руш того, то не твоє! То все належало до твого чоловіка, а не до тебе. Він працював для світу і світ єму платив, а ти, як нахлібник, жила при чоловіці, хоть, може, два рази тілько працювала, що він. Будь же рада, коли що захопила за життя тайком зі стола добродія, бо вже тепер ніхто тебе не поспитає, маєш ти з чого жити, чи ні?..» [26].

371

Ця трагічна несправедливість, узаконена конституцією, страш¬ним докором волає з кожного епізоду повісті, де з такою художньою силою передані невимовні людські і материнські муки вдови Анни, котра, як чайка з виведеними при битій дорозі чаєнятами, ціною неймовірних зусиль і принижень намагається зберегти своїх дітей, вивести їх в люди.

їй це не вдається. Одне за одним помирають діти. Живі заздрять мертвим — їм уже ліпше. Чудом врятовані від смерті Славко і Галя не підготовлені до самостійного життя. Смерть батька кардинально змінила їх суспільний статус, відібравши в них і ті незначні, перед¬бачені етикетом, можливості у виборі подружжя. З ними не раху¬валися. Декан не вважав за потрібне навіть вибачитися перед Слав¬ком за невиконану обіцянку віддати йому старшу дочку. Він спокійно пропонує заміну — другу свою дочку.

Вчинок декана вбив Славка своєю безпардонністю і цинізмом:

«Він так себе понижати не дасть і ожениться десь інде; ожениться бага¬то і віддасть їм гроші, що позичила мама; най собі не думають, що він уже куплений!