НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920)

Чверть століття розділяє дві оцінки «Братів». Зрозуміло, що час і кардинальні зміни в суспільному житті України наклали на них відби¬ток: перший вітає «надію» і «пророцтво» Кобринської щодо російської революції; другий — співчуває письменниці, яка так трагічно поми¬лилася в своїх надіях.

Між тим, назва твору — «Брати» і зміст дають підстави для дещо інших акцентів у його трактуванні. Брати — це один україн¬ський народ, розчленований ворогуючими імперіями. Трагедія наро¬ду якраз і полягає в тому, що рідні брати (російські українці та австрійські українці) змушені вбивати один одного, виконуючи волю своїх ворогів — кривдників, колоністів (росіян, австрійців).

Народ у війні, еволюція його психології — від обдуреної, темної маси, що не задумуючись знищує себе сама — через усвідомлення кровної спільності (братства) — до тріумфу перемоги.

^Засенко О. Наталя Кобринська // Історія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 81.

2Історія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 82. ^Козуля О. Жінки в історії України. — К., 1993. — С. 94.

379Твір має своєрідну композицію і жанр. Нічого казкового тут не знайдемо — ні у формі, ні в образній системі, нічого ірреального. Навпаки, все до жаху правдиве, історично конкретне. Три роки світової війни («бабуся-зима тричі заходила в наш край») і її ре¬зультати (смерть і свобода).

Вісім епізодів-картин (а саме таку композицію обрала Кобринська для свого твору), розділені графічно, але об'єднані часом, місцем, учас¬никами подій та загальним настроєм, у хронологічному порядку живо-писують війну. Дві перші картинки охоплюють перший рік війни. Бабу¬ся-зима у свій час прийшла на землю, щоб захистити її та людей від лютого сина-морозу. Звикла до всього, вона жахнулася від побаченого:

«Поля, що колись вкривала білим пухом, застелені були трупами і ранени¬ми, а страшний зойк і крик видобувався з тисячі грудей. Люди гурмами переходили з місця на місце як би закляв їх хтось якимсь страшним прок¬льоном, мов гонені якоюсь невидимою силою. Ішли без волі, без надії на лучче, ішли, бо мусили іти. Ішли, хоч не знали, чого і по що, властиво, ідуть? Все, що було змістом і суттю їх життя, лишили за собою як річі минувшості, як щось такого, що вже перестало до них належати і лиш І болючим лишилося спомином... Ішли проти смерті і наставляли їй свою грудь. Ішли, не питаючись: нащо? чому? кому що з того прийде?» [278].

Від такого видовища бабуся-зима втратила міць і мусила відійти, щоб, набравшись сили, знову повернутися. Та другого разу (другий рік) вона побачила ще щось страшніше. Поранена земля стікала жи¬вою кров'ю. Здавалось, весь світ здурів — люди і худоба:

«Збожеволілі коні волочили своїх неживих панів. Смерть покотом звалювала маси людей. На кождім поступі життя змага¬лось з смертю» [279].

Озвірілі, глухі до горя люди кидались одні на одних, засліплені злобою, переслідуючи одну мету:

«Пробити грудь і виточити кров молодцеві, що так само біг проти нього. Зрівнялись — станули — і змірились очима...

—Брате! — вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі.

—Брате! — крикнув стрілець. Витягнені «багнети» випали їм з рук, і оба

щиро обіймились.

Вмить вибігло двох других, з двох ворожих таборів, і обох на місці тру¬пом поклали...» [там само].

Зіткнувшись віч на віч у божевільному танку смерті, брати отвере¬зіли. За мить — осягнули життя своє, свого роду і народу. Зрозуміли тягар гріха Каїна.