НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920)

Дотримуватись реалізму Кобринська радила і своїм молодим ко¬легам по перу. У листі до Ольги Кобилянської від 17.02.1894 року Кобринська радить початкуючій письменниці: «Не тратьте часу на' Нічого (Ніцше. — Авт.). Світ літературний називає його преступни-ком... Зарозумілість того чоловіка має бути страшна, — а де вже велика зарозумілість, там мало зерен правдивого розуму» [408].

Кобринська послідовно відстоює реалістичний принцип письма, вірність правді життя, проте визнає й право митця на пошуки влас- І ного способу відтворення тої правди. Реалізм володіє багатими засо¬бами розширення можливостей (суспільно-естетичних та етичних) літератури як людинознавства, які не вичерпають себе ніколи.

Роздуми з приводу реалізму, наполегливі творчі пошуки характе-' ризують Кобринську 1900-х років. Вона бере участь у наукових конфе¬ренціях, урочистих святах з нагоди ювілейних дат діячів літератури і культури. 1902 р. помер Е. Золя. На телеграмі-співчутті поряд 1 з підписами І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянської, О. Маковея, В. Гнатюка, В. Стефаника, М. Яцкова є і її підпис.

1906 р. від імені галичанок Кобринська вітає М. Заньковецьку та М. Садовського на їхній прощальній виставі у Львові. Всі її зусилля і далі спрямовані на боротьбу за права жінки: «Я по поводу фемініс¬тичної справи так собі багато людей наразила і так багато зношу неправди, що помимо цілої сили волі чую, що зачинаю духом пада¬ти, — писала Кобринська 10.10.1900 р. І. Нечую-Левицькому, — кожде, проте, добре слово — то лік на рани душі, та ще єсли з так компе¬тентного джерела виходить, як від Вас, добродію» [415].

1904 р. вийшла збірка творів «Казки» («Судільниці», «Чортище», «Хмарниця», «Прости біг», «Рожа»), написана новою (експресіо-

366

ністською) технікою. Зміна письменницею стильової манери означала не відхід від реалізму чи данину моді, або наслідування європейських зразків, а бажання підняти естетичний рівень української літератури до світового з допомогою залучення виражальних засобів інших напрям¬ків — символізму, імпресіонізму, модернізму тощо. Вона і тут була одною з перших. Закиди істориків літератури в некритичному ставленні письменниці до декадентської західноєвропейської літератури, доко¬ри за нездорове психологізування, містичну тенденційність не зовсім справедливі. Адже серед українських письменників останніх десятиліть XIX ст. не знайдеться «чистого» реаліста. Імпресіоністичний жанр пое¬зій у прозі ідеально «вжився» з реалістичними творами в Стефаника, Кобилянської, Марка Черемшини, Грицька Григоренка, Г. Хоткеви-ча, Є. Ярошинської, М. Коцюбинського, навіть у Лесі Українки.

Як натура творча, активна, дійова, наскрізь сучасна, невтомно спрагла до удосконалення себе і суспільства, чутлива до духу часу, Кобринська не могла впродовж сорока літ не вийти за межі «Пані ІПумінської» та «Ядзі і Катрусі».

Поштовхом до написання модерних речей могла стати рецензія на символічний твір молодого польського поета, про яку Кобринська згадує в статті «Символізм в народній поезії». Кобринська не поділяла твердження критика, який красу твору, змістом якого послужило на¬родне повір'я, — вважав заслугою виключно автора, бо народ «не знає символізму, а навіть у своїх фантастичних уявах є реалістом» [369].

Небезпідставне, думаємо, буде припущення про участь письмен¬ниці в літературній дискусії 1901—1904 рр., започаткованій М. Вороним, І. Франком, С. Єфремовим, про шляхи розвитку української літера¬тури, коли визнавався прийнятним єдиний напрямок — реалістичний, інші піддавалися анафемі. «У нас також часто говориться і уважаєть-ся тих авторів, що не нехтують народного духу, реалістами, — писала Кобринська, — а будто би приклонники інших літературних напрямів не знаходили у нас відповідного корму» [там сажо].На основі аналізу символізму в народній поезії Кобринська доказує польському критикові й українським опонентам, що «в самій екс¬пресії почування народна творчість буває дуже часто символічною, то є сугестінує внутрішню істоту речі за помочею символічної методи, котра послідніми часами станула проти домінуючого в літературі натуралізму» [369—370]. «І якщо ми маємо такі скарби як пісня, казка у нашім нутрі, то годі відриватися від кореня, позичати в чужих світах, втрачаючи ціхи нашої народної творчості. Радше загли-бімся, увійдім у власну душу, а знайдемо все у себе. Коли штука (мистецтво. — Авт.) перестає носити спільні прикмети народу чи раси, коли зникає в якім народі спільність смаку, що буває завсігди ознакою великих артистичних епох, — тоді упадає і сама штука.

Єгиптяни, ассірійці, греки, хінчини, японці, італійці в часах від¬родження й інші — всі вони, як зауважив один з французьких есте-

367