НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920)

тів, мали велику расову спільність артистичних почувань, посідали самородну штуку, виходячи з душі народу» [371—372].

Художня практика Кобринськоі підтвердила її теоретичні висновки. Це стосується насамперед збірки «Казки», провідну мету яких визна¬чила сама письменниця: «Демонічна сила в природі, виступаюча зцілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина»1.

Народна демонологія як неодмінний атрибут світогляду народу змусили Кобринську звернутися до символічних та імпресіоністських виражаль¬них засобів. Інакше навряд чи вдалося б реалістично відтворити дух народу, його поетичну й артистичну вдачу. Тому важко погодитись із' твердженням історика літератури, що «спроба письменниці надати' фольклорним образам значення містичних символів — річників людської, долі — виявилась несполучною з справжнім мистецтвом, пішла йому \ на шкоду. Не допомогла і модна вишуканість художніх засобів, імпре-< сіоністична техніка — правдиві в своїй основі малюнки народного побу-ту затуманились містичною тенденційністю»2 (виділення наше. — Авт.). \

Після «Казок» у Кобринськоі, як і в Стефаника та Марка Черемши¬ни, настала тривала творча пауза. Тільки перша світова війна, що руйнівним колесом пройшлася по Галичині, не минула й Кобринську, примусила її знову взятися за перо.

1915 р. Кобринську, як і Стефаника, звинувачують у шпигунстві на користь Росії і заарештовують. Стефаника визволив з-під арешту адво¬кат і письменник Марко Черемшина, Кобринська ж завдячує А. Чай-ковському своїм звільненням. Стефаник їде до Відня і пише новели «Марія» та «Діточа пригода» (1916). Кобринська відразу ж після арешту відгукується на події війни новелами: «Кінь», «Полишений», «Свічка І горить» (1915), пізніше — «На цвинтарі», «Каліка» (1916—1917).

1918 р. Кобринська підготувала і передала на Наддніпрянську Україну збірку оповідань, з якої дійшла до нас казка «Брати», на-: писана в березні 1917 року і опублікована в збірці «Поклін пам'яті першої поборниці прав жінки Наталії Кобринськоі» лише в 1921 р., в річницю її смерті (решта творів загубилася).

Померла Кобринська 21 січня 1920 року в Болехсві, де і похова¬на. На хресті коротка епітафія «Мене вже серце не болить».

ТВОРЧІСТЬ

Розквіт творчості Н. Кобринськоі припадає на 80—90-ті роки. В цей час Кобринська написала свої найкращі твори: «Дух часу», «Задля кусника хліба», «Ядзя і Катруся», «Виборець» та ін. Критика відзнача-

'3 Озаркевичів Наталя Кобринська. Казки. Видане Дениса Лукіяновича. Чернівці, 1904. — С. 1.

Чсторія української літератури: У 8 т. — К., 1969. — Т. 4, кн. 2. — С. 81.

368

т

ла як особливу рису творчої індивідуальності Кобринськоі її уміння тонко відчувати «дух часу», особливо вплив його на становище жінки в суспільстві, таїни душі і змагання за емансипацію якої Коб¬ринська так послідовно і вражаюче правдиво відкрила суспільству.

У стрімкій динаміці суспільного життя, в кожному типі Кобринська шукала насамперед морально-етичні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з точки зору духовного змісту, що проявляється в тих змінах.

Дочка священика, Кобринська досконало знала життя, побут, погляди на світ західноукраїнського духовенства, отже не дивно, що в її творах так багато уваги приділено саме цій верстві галиць¬кого суспільного життя.

«Пані Шумінська» — так називалося перше оповідання Кобрин¬ськоі, пізніше переіменоване на «Дух часу». Все життя пані Шумінської та її дітей передані через її спогади. Попадянка, вона, як і водиться в її стані, вийшла заміж за священика; народжувала і ховала дітей. Залишилось два сини і дві доньки. їхню життєву дорогу було визна¬чено від народження: сини стануть священиками, доньки вийдуть за священиків. Так було з діда-прадіда, так і має бути. Так думала пані Шумінська.Та «дух часу» захопив у свій бурхливий, страшний для пані Шу¬мінської вир, і поніс усіх її дітей проти течії: старша донька закохала¬ся не в поповича, а в мужицького сина, та ще й незакінченого богослова; друга своїми «химерами» і вічним невдоволенням існую¬чим станом речей, кожним впровадженим «новаторством», читан¬ням книжок, недотриманням етикету дратувала і гнівила пані ТТТу-мінську, кожного разу збільшуючи тріщину в стосунках між матір'ю і дочкою — аж до повного непорозуміння.