НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920)

Кобринська задумує видати літературний альманах, в якому взяли] б участь жінки всієї України. Вона розсилає листи жінкам-літератор-І кам, які належали до реалістичної течії. Лише реалізм дає уяву про] «дійсний світ, дійсне життя, дійсних, не обструкційних, не підкра-І шених людей та людських нам'єтностей і відносин» [там само]. «Якби; зібрала усі написані в тій справі листи, — пише вона Ганні Барві-нок-Кулішевій, — то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видавати» [396]. І зусилля її не були марні.З допомогою І. Франка та Олени Пчілки до участі в альманасі вдалося залучити 17 авторок Галичини та України: Ганну Барвінок, Олену Грицай, Дніпрову Чайку, Уляну Кравченко, Софію Окунев-ську, Анну Павлик, Климентину Попович, Михайлину Рошкевич, Людмилу Старицьку, Лесю Українку, Ольгу Франко та ін.

Це була перша солідна антологія літературних праць українських жінок, упорядкована Н. Кобринською та Оленою Пчілкою, редагована І. Франком, що вийшла 1887 р. під назвою «Перший вінок». У «Перед¬ньому слові до альманаху» Кобринська підкреслила історичне зна¬чення його, те, що вперше на ниві загальних справ виступили ра-

362

зом жінки Східної України та Галичини; що «жіноцтво наше на ці¬дім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування на¬родного, що інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські» [287].

Альманах викликав дискусію між Н. Кобринською та редактором «Зорі» Г. Цеглинським (1852—1913), який, рецензуючи зокрема опові¬дання «Пані Шумінська (Образок з життя)», писав, що авторка не вийшла ще з омани т. зв. Зїигт ипсі Бгап§ — періоди, в котрій представ-ляєся поступ яко якусь невгомонну, неперетерту, всеруйнуючу силу, котра, поки що постановить, мусить все зруйнувати переділе»1.

Не заперечуючи соціального аспекту відтворення дійсності у вмі¬щених творах альманаху, Цеглинський проте відзначає: «думка у них переважно соціальна, але соціалізм той найкраще виражений в трьох сонетах (У. Кравченко. — Авт.) такої ідеальної, гуманної на¬тури, що кождий з ним погодиться...»2.

Кобринська пише «Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зо¬рі» з р. 1887» не через свою вражену амбіцію, а для спростування несправедливих, безпідставних закидів рецензента. Полемічний вис¬туп Кобринської вийшов за межі захисту творів, уміщених в альма¬насі, заманіфестувавши позицію щодо напряму і мети жіночого руху.

«Відповідь» кінчається зверненням до жіноцтва ще пильніше стати до праці. Кобринська вірить, що «наша літературна робота не по-перестане на «Першім вінку» і що вскорі зможем пустити їх більше на чисту струю поступу [...] так що, ідучи за приміром добродія Григорія Цеглинського, що так дуже любується у відірваних фра¬зах, можу і я сміло сказати про ню словами Франка, що:

... де є в світі тая сила, Щоб в бігу її спинила, Щоб згасила, мов огень, Розвидняющийся день?..» [296].

1887 р. Кобринська з Софією Окуневською їде до Цюріха. Там вона відвідує лекції німецького економіста, автора праці «Демократія і соціалізм» Ю. Пляттера; знайомиться з одним із зачинателів соціаліс¬тичного руху Б. Лімановським; спеціально приїжджає до Женеви на зустріч з М. Драгомановим.

Захоплена соціалістичними ідеями, Кобринська звертається до відомого німецького марксиста Августа Бебеля з проханням дати дозвіл на переклад його праці «Жінка і соціалізм» і одержує його. Проблему визволення жінки з-під домашнього гніту, її громадський статус Кобринська не пов'язувала з соціалізмом. З цього приводу вона полемізувала з ініціаторкою жіночого свята Кларою Цеткін,

"Зоря. — 1887. — Ч. 17. — С. 307. 2Там само. — Ч. 18. — С. 308.

363

яка виступила проти відокремлення жіночого питання, оскільки його, мовляв, взагалі не існує. Зміниться капіталістична система, стверджу¬вала вона, — зміниться й становище жінки.

Заперечуючи К. Цеткін, Кобринська виявила блискучий талант не тільки полеміста, а й провидиці. її переконання, що ніякий соціа¬лізм не розв'яже жіночого питання, підтвердив радянський соціаліс¬тичний лад, якому таки вдалося вбити жінку в жінці. Ставлення до жінки, на думку Кобринської, залежить не від матеріального забезпе¬чення і аж ніяк не від запровадження соціалізму, бо нема гарантії, що цей патріархальний визискувач, патер фаміліас, одразу змінить своє ставлення до дружини лише через те, що настав соціалізм. Жінка повинна насамперед сама усвідомити себе жінкою, озброїтися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, щоб мати власні засоби до життя. «Просвіщаймося, — закликала жіноцтво О. Кобилянська, — щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно, а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки. Бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, услуги й покори?! Та ні! В нас мусить бути сила, мусить бути будучність, — лише звернімось самі до себе та спам'ятаймось, що Господь Бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали»1.Самопробудженню жінки, вихованню самосвідомості її присвятила своє життя і талант Н. Кобринська. Разом з О. Кобилянською, Є. Яро-шинською, У. Кравченко та ін. Кобринська організовує видавництво «Жіноча бібліотека», де видано три книги літературного збірника «Наша доля» (1893—1896); подає низку петицій до австрійського пар¬ламенту, домагаючись права на навчання в університетах; відкрит¬тя жіночої гімназії тощо. Цісарські відмови не зупиняли Кобринську, яка знову і знову шукала якоїсь нагоди і щілини, щоб домогтись жіночих прав.