НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА (1855-1920)

Старший син після семінарії навідріз відмовився бути священи¬ком і записався на філософський факультет в університет.

«Такий дух часу повіяв! — пояснює він матері своє несподіване рішен¬ня. — Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуванню відомостей, науки!» [121].

Не пішов слідами батька-священика і наймолодший син; записав¬ся до університету на правничий факультет. Приїжджав на кані¬кули додому з товаришами, говорив з ними про народ, французьку революцію, свободу, експлуатацію мужика, що лякало Шумінську до смерті. Що більше не розуміла значення тих слів, то більший страх малювала її материнська уява і серце обливалося кров'ю.

У розпуці вона молиться, випрошуючи в Бога ласки для дітей і спокою в родині, але й це не допомагало. Дух часу, як страшний демон, руйнував і нищив усе найдорожче для неї.

«Він всувався в усіляких видах у щілини її дому, визирав з кождого кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах роз-

369

кладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки, пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі і наймиліші надії її серця» [123].

Навіть її внучка, охоплена духом часу, прагне вивчитися на вчи¬тельку, аби самій на себе заробляти. Проаналізувавши своє життя і теперішнє становище, Шумінська дійшла висновку — дивного, але справедливого: вона не владна зупинити час, повернути його, ба навіть змінити. її сприйняття і розуміння світу не єднаються зі світом її дітей, достоту як у тої квочки, що замість курчат вивела каченят. Дала життя, турбувалася про них, вивела до ріки життя, а вони

«з берега витягали головки, цілі пішли в воду. Надарма мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде покоління не оглядається і не чує її по¬клику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне... підносить... пропадає» [128].

Розповідь від третьої особи відтворює внутрішній світ — об'єктивно точний, взятий мовби зі сторони, достатньо детальний і багатогранний. Психологічний стан пані Шумінської під пером пись¬менниці робиться ясним і близьким читачеві, викликає почуття пов¬ної психологічної достовірності. В переживаннях героїні тісно пере¬плетені думка й емоції, усвідомлені й неусвідомлені бажання і стрем-ління, картини уяви, спогади й асоціації.

Зосереджено цілеспрямовані роздуми про взаємовідносини поко¬лінь, що виникли асоціативно з пережитих спогадів, не підпорядко¬вані раціональній логіці, а довільні, непередбачені і все ж по-своєму закономірні.

Упродовж усього оповідання відчувається якась тривога. Вона тяг¬неться розмірено і безперервно, як нитка з панчохи, яку плете Шу¬мінська. Як ключки на шпицях, нанизуються найвиразніші, найбо¬лючіші епізоди життя Шумінської, її родини, її дітей. Материнським серцем вона відчуває, як після кожної життєвої ключки натягаються ті невидимі нитки зв'язку між нею і дітьми, і боїться, що вони урвуть¬ся, як нитка при останній ключці панчохи: «Усьому на світі приходить конець» [129].

«Дух часу» — моногеройне оповідання з оригінально організова- : ним часом. Розповідь від третьої особи звела нанівець дистанцію між переживанням і розповіддю про нього. Авторка мовби підслуховує душевні порухи героїні в той самий момент, коли вони відбуваються. Читач відчуває свою причетність до того психологічного процесу, що розгортається «тут і зараз», на очах.

Кобринська вільно поводиться з часом, не прагнучи епічної пос- ; лідовності, постійно повертаючись назад і забігаючи вперед. Вона намагається зіставити факти, виважити їх, надати їм перспективи і загального смислу, визначити їх місце в закономірності життєвого шляху пані Шумінської. Звідси — оціночне начало більш інтенсивно