Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.

На думку П. Куліша — першого публікатора документів, пов`язаних із запорозьким посольством 1620 р. до царя — той факт, що козацькі посли нічого не сказали думному дякові про релігійні утиски православних в Україні та Білорусії, свідчив про їхню байдужість до інтересів православ`я. Він зазначив: "...якщо б роздратування ченців, священиків, міщан та дрібної української шляхти проти уніатської ієрархії було спільним почуттям козацького війська, то представники його у Москві мали добру нагоду засвідчити себе християнськими воїнами, повідомивши хоч яку-небудь сенсацію на користь релігії, гнаної католицьким урядом. Однак козаки, пропонуючи царю свої послуги, жодним словом не натякнули на своє різновір`я з королівським урядом" [38].

Категоричний висновок П. Куліша про конфесійну індиферентність запорозьких козаків не можна прийняти. Його спростовують проправославні політичні позиції та орієнтації запорожців, що спостерігалися як до, так і після посольства Війська Запорозького 1620 р. до царя.

Як у такому разі бути із зверненою до думного дяка фразою П. Одинця про те, що "замаху на них від польського короля ніякого не було"? Спробуємо пояснити її, виходячи з конкретики політичного діалогу І. Грамотіна з П. Одинцем, а також враховуючи деякі опосередковані факти, що могли тоді вплинути на козацьких дипломатів. Насамперед подивимося на змістове навантаження запитання, адресованого І. Грамотіним своїм співрозмовникам: "...здеся, в Росийском государстве слух был понесся, что польской Жигимонт король учинился с турским в миру и в дружбе, а на их веру хочет наступити, и они б про то обявили, как король польской ныне с турским и с папою, цесарем. И на веру от них какова посяганья нету ль" [39].

З наведеного уривка неважко переконатися, що "наступ" на віру стосувався Сигізмунда III, тоді як "замах" ("посяганье") на віру проектувався на "них", тобто за формальною логікою — усіх перелічених у тексті світських володарів, а також папу римського. Відповідь запорозьких послів на запитання І. Грамотіна була позбавлена віросповідної термінології і прямих покликів на конфесійну тему. П. Одинець, який, вірогідно, особисто давав пояснення думному дякові, по суті зредукував його запитання про віру до одного аспекту, а саме до "замаху на них з боку польського короля". Інакше кажучи, він не сприйняв запитання І. Грамотіна як таке, що стосується антиправославної політики польського уряду в широкому розумінні, або, приміром, спільних дій у цьому напрямку короля та папи. Фактично це запитання звелося для П. Одинця до приблизно такого формулювання: "Чи польський король замірявся завдати удару по козаках?".

Як зазначалося, запорозькі посли визнали необґрунтованою таку постановку питання. Для П. Одинця, як особи, наближеної до гетьмана П. Сагайдачного, подібна відповідь була цілком логічною. Адже керівник запорозького посольства, утім як і його рядові члени, безперечно претендували на місце у реєстровому війську, а тому не вбачали особисто для себе великої трагедії у проведенні польським урядом Роставицької комісії—єдиної події, що у контексті сприйнятого П. Одинцем запитання могла бути трактована як "наступ" або "замах" на запорожців. Зрозуміло, що при виконанні посольської місії особисті мотиви не могли бути визначальними для П. Одинця та його товаришів. Козацькі посли мусили керуватися виробленими колективно запорозькою спільнотою політичними підходами. Недарма вони наголосили у Москві на пункті Роставицької угоди, згідно з яким застерігалися певні зовнішньополітичні інтереси Війська Запорозького (дозвіл їм на морські походи з малих річок проти Туреччини, а також походи проти Криму), у чому, до речі, можна було вбачати певний аргумент на користь позитивної оцінки стосунків козаків із польським королем.Можливо політика польського уряду щодо православної церкви та конфесійних прав православних у Речі Посполитій була бездоганна, через що запорозькі посли і не висловили до неї ніяких претензій? Справді, пов`язані з цією темою офіційні декларації польської влади позірно вирізнялися конструктивністю. Принаймні це стосувалося прийнятої на вальному сеймі 1618 р. постанови "Про грецьку релігію". У цьому документі зазначалося, що "повним заспокоєнням грецької релігії" займеться черговий сейм (на екстраординарному сеймі 1619р. це питання не розглядалося), а до його скликання, запевняли учасники сейму, "духовних і світських людей грецької релігії залишаємо у спокої, при вільному і звичайному богослужінні, щодо якого не повинно бути примусу I правного притягнення" [40].

Навряд чи подібні сеймові заклинання, які за прикметним збігом обставин з`явилися саме в той час, коли Річ Посполита мала нагальну потребу в козацькому війську у зв`язку із польсько-московською війною 1617-1618 рр., могли істотно вплинути на запорозьких послів, їхню політичну наївність не варто перебільшувати. І хоча відповідь П. Одинця на поставлені І. Грамотіним запитання з політико-конфесійним ухилом виглядає експромтом, вочевидь, вона необхідно мала бути пов`язана з настановами, які посли отримали перед від`їздом до Москви від політичних провідників Війська Запорозького. Тим більше, що церковно-релігійні проблеми явно стукалися у двері запорозьких політиків напередодні радикального організаційного оновлення українсько-білоруської православної церкви, яке відбулося 1620 р.

Можна стверджувати, що восени 1619 р. у церковних, а також світських політичне активних колах українського суспільства визрів твердий намір відновити ієрархію православної церкви. Розпочалася політична підготовка до цього акту. Про це можна судити з одного прикметного документа, виявленого нами у Головному архіві давніх актів у Варшаві. Йдеться про складену у Києві на початку листопада 1619 р. православними церковними і світськими особами петицію. Автори якої хотіли донести зміст документа до короля, сенату та "Речі Посполитої" через посередництво новопризначеного київського воєводи Томаша Замойського [41].