Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.
Паралельно з цим досить рано визначилася тенденція розглядати дане посольство крізь призму ідеологічно забарвлених схем. У такому ключі написано невелику передмову П. Куліша до опублікованих ним архівних документів про посольську місію запорожців до московського царя 1620 р. її автор виходив із засновку, що запорозькі козаки — закоренілі грабіжники і дикуни. За логікою П. Куліша, саме цією обставиною пояснювалося прихильне ставлення царського уряду до козацьких послів, оскільки, мовляв, "москвичі думали про козаків, як про людей диких і дратувати цих диких людей поганим прийомом, очевидно, вважали вони справою безрозсудною" [3]. На думку П. Куліша, запорожців не цікавили інтереси православної церкви в Україні, а програму відновлення церковної ієрархії православної Київської митрополії було розроблено у Москві [4].
У радянській історіографії, для якої підміна наукових методів дослідження ідеологемами не була новиною, запорозьке посольство 1620 р. до московського царя могло тлумачитися як свідчення того, що П. Сагайдачний "став прихильником возз`єднання України з Росією" [5], або, приміром, як прояв "прагнення українських земель до возз`єднання з Росією" [6]. Автор останньої тези — В. Голобуцький — в подальшому відмовився від неї. У другому виданні своєї книги "Запорозьке козацтво" він висловив припущення (утім, без підтвердження джерелами), що серед ініціаторів переговорів запорожців з царським урядом у 1620 р. був єрусалимський патріарх Феофан. Як і П. Куліш, В. Голобуцький схилявся до думки, що відновленню в Україні православної церковної ієрархії посприяв царський уряд, який цим хотів привернути до себе запорозьких козаків [7].
На наш погляд, історія запорозького посольства 1620 р. до царя Михайла Федоровича потребує більш уважного вивчення. При дослідженні цього питання слід враховувати політичні і соціальні чинники, пов`язані із ситуацією в середовищі козацтва, що склалася під впливом Роставицької польсько-запорозької угоди 1619 р. Потребує врахування фактор пожвавлення у цей час національно-релігійного руху в українському суспільстві, а також те, якою мірою посольство Війська Запорозького вписувалося у геополітичні інтереси царського уряду. Вважаємо, що у дослідницькому підході, пов`язаному з вивченням запорозького посольства 1620 р., важливо подолати історіографічну традицію розглядати його як якийсь одномоментний дипломатичний акт, дослідивши натомість хронологію, фактичний перебіг та конкретні результати всіх офіційних прийомів, у яких взяли участь козацькі дипломати в Москві.
Назріла потреба висвітлити також дипломатичний церемоніал, що проектувався на членів запорозької посольської делегації, окреслити прикмети їхнього посольського побуту, а також з`ясувати засвідчені послами Війська Запорозького політичні позиції в контексті політичної культури і дипломатичної практики запорозької спільноти. Нарешті, потрібно дати оцінку укладеній за результатами роботи цього посольства московсько-запорозькій угоді 1620 р., яку, до речі, досі чомусь не помічали дослідники. Саме в такому ключі ми спробуємо розглянути у нашій статті дану тему, наукова значущість якої видається очевидною.
Політичні і воєнні події передодня запорозького посольства
Відправленню до Москви посольства Війська Запорозького передували події політичного і воєнного характеру, без врахування яких складно зрозуміти мотивацію, а також дипломатичний інструментарій запорозьких політиків, які взяли курс на зближення з московським царем. Найважливішим в даному випадку стало укладення 8-17 жовтня 1619 р. польсько-запорозької Роставицької угоди. Не зупиняючись спеціально на аналізі цієї угоди, зауважимо, що немає підстав вважати її поразкою запорозької дипломатії. Водночас вона, безперечно, становила велику загрозу козацьким інтересам.
Мирна передишка для запорожців, яку у протистоянні з польською владою давало їм укладення Роставицької угоди, не могла бути довгою. Рано чи пізно козакам довелося б вибиратися із шляхетських та церковних маєтків на територію королівщин, робити виписку із Війська Запорозького не на власний розсуд, а згідно зі спущеним "згори" королівським циркуляром, а також приймати накинутого польським урядом "старшого". Для досвідченого у політиці П. Сагайдачного така логіка розвитку польсько-козацьких відносин не могла бути таємницею. Щоб запобігти цьому, потрібно було не пасивно спостерігати за розвитком подій, ідучи у фарватері урядової політики, а спробувати грати у власну політичну гру.Цим шляхом і пішов П. Сагайдачний. Його діяльність на гетьманському уряді після Роставицької угоди не обмежувалася лояльними стосовно політичного режиму Речі Посполитої військово-політичними акціями. Йдеться про виписку козаків з Війська Запорозького та нищення запорозьких морських човнів. Роль маріонеткового запорозького "старшого", який, за наказами з Варшави командує купкою реєстровців, явно не була найвищою метою його прагнень. Ряд фактів, пов`язаних з гетьманством П. Сагайдачного у той період, свідчать про його твердий намір і надалі залишатися політичне самодостатнім запорозьким зверхником й утримувати провід над великим козацьким військом. Отже, в умовах, що склалися, перед П. Сагайдачним постало нагальне завдання зміцнити політичні позиції Війська Запорозького. Через цілком зрозумілі причини швидко цього можна було досягти лише у зовнішньополітичній сфері, тобто поза межами політичної системи Речі Посполитої. Приміром, зав`язавши політичні стосунки з якимось іноземним монархом та найнявшись до нього на військову службу. По укладенні Роставицької угоди у запорожців для цього з`явилася сприятлива нагода. До них прибули представники німецького імператора із пропозицією про військову службу.