Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.

Звідси напрошується висновок, що окрім представників православного духовенства і шляхти, рух за відновлення православної церковної ієрархії підтримували принаймні київські міщани. Найактивніше — ті з них, які були членами Київського Богоявленського братства. Осторонь цього руху не могли стояти і козаки. На той час вони набули певного досвіду практичної підтримки православної церкви. Причому, козаки вирізнялися своїм радикалізмом, їхня участь у міжконфесійній боротьбі в Україні виявилася позначеною таким крайнім проявом релігійної ворожнечі, як вбивство у 1618 р. намісника київського уніатського митрополита Антонія Грековича.Можна вважати безсумнівним, що ідею відновлення православної церковної ієрархії поділяв П. Сагайдачний. Це доводить уся його політична поведінка після приїзду в Україну у 1620 р. єрусалимського патріарха Феофана. Звісно, що вона не могла бути спонтанною і відірваною від місцевих реалій внутрішньоцерковного життя. Як мінімум П. Сагайдачний у своїй конфесійній політиці робив поправку на політичні позиції тих проправославних представників політичних кіл в Україні, котрі стояли за петицією від 3 листопада 1619 р. Не виключено, що і сам запорозький гетьман мав причетність до появи цього документа. Адже у нього загалом було цілком достатньо часу (понад два тижні), щоб після укладення Роставицької угоди прибути на початок листопада до Києва, а потім встигнути організувати похід запорозького війська на кримські улуси в другій половині цього ж місяця.

Втім, у даному випадку важливою є не стільки можлива особиста участь П. Сагайдачного у підготовці петиції від 3 листопада, як те, що Іов Борецький напевне зустрічався з ним напередодні від`їзду запорозьких послів до Москви. Вочевидь вони обговорювали між собою плани залучення єрусалимського патріарха до справи відновлення православної церковної ієрархії в Україні та Білорусії.

Опосередковане свідчення про цю зустріч ігумена київського Свято-Михайлівського монастиря із запорозьким гетьманом міститься у "Протестації" від 28 квітня 1621 р. (одним із її авторів був Іов Борецький). Спростовуючи звинувачення у шпигунстві на користь Туреччини, які польська влада висувала на адресу патріарха Феофана, Іов Борецький писав: "В один час і в один рік у Москві і патріарх і козаки були..., а ніяких авантюр і шпигувань не сталося".

З цієї фрази випливає така думка. Якщо єрусалимський патріарх насправді був би турецьким шпигуном, він неодмінно відповідним чином вплинув би на запорозьких послів у Москві. Оскільки цього не сталося — як і нічого іншого, що викривало б Феофана III як таємного турецького агента, — то це доводить його невинуватість. Розвиваючи подібну аргументацію, Іов Борецький вибудовував ще одну логічну схему: для завербованого турецьким урядом патріарха-шпигуна на передньому плані мала бути підривна агітація серед запорожців. Для неї він мав широкі можливості як у Москві, у якій він пробував разом з козацькими послами, так і в Україні, бо "і в Києві і в Терехтемирові рік він без кількох тижнів прожив". Тим часом жодних слідів такої агітації на практиці не виявлено, навпаки, запорожці "за наказом королівським на війну із турком ідуть, випроваджені із Запорожжя його милістю паном секретарем Обалковським" [49].

Таким чином, розглядаючи фразу "В один час і в один рік у Москві і патріарх і козаки були..., а ніяких авантюр і шпигувань не сталося" у загальному змістовому контексті уривку, в якому її вжито, а також враховуючи політико-конфесійну ситуацію, що склалася в Україні восени 1619 р., можна дійти таких висновків. Пильний інтерес Іова Борецького до відправленого у Москву запорозького посольства зумовлювався перебуванням там єрусалимського патріарха. А це виразно сигналізує про те, що лідер руху православних за відновлення церковної ієрархії в Україні та Білорусії конче мусив зустрітися з представниками Війська Запорозького напередодні відбуття П. Одинця з посольською місією до московського царя. Не виключено, що свято-михайлівський ігумен передав Феофану III якесь своє усне чи письмове послання через козацьких послів.

У "Протестації" Іов Борецький, по суті, виходив із логічного засновку, що патріарх Феофан контактував у Москві з послами Війська Запорозького. Адже лише за цієї умови набував доказової сили аргумент Іова Борецького про невинуватість єрусалимського патріарха у шпигунстві на користь турків. Тобто згідно із наявною у "Протестації" версією, Феофан III, по суті, мав алібі, якщо, зустрічаючись із козацькими послами у Москві, він не схилив їх до зради. Якщо ж козаки з ним там не зустрічалися, то єрусалимський патріарх у цьому разі позбувався нагоди очиститися від підозр у шпигунстві.

Отже, існують усі підстави стверджувати, що у Війську Запорозькому, так само як і в православних церковних колах в Україні, не лише знали про перебування єрусалимського патріарха у Москві у 1619 — на початку 1620 р., а й плекали щодо Феофана III далекосяжні плани. А проте в документах, якими мали керуватися П. Одинець та інші члени козацького посольства, конфесійні питання не фігурували. Йдеться насамперед про лист Війська Запорозького до царя Михайла Федоровича, зміст якого нам відомий.Слід зазначити, що і посольська інструкція орієнтувала запорозьких послів на практику замовчування конфесійної теми. Адже на прямі запитання думного дяка стосовно "наступу" та "замаху" на віру П. Одинець фактично ухилився від відповіді, наполягаючи, що на козаків не було "замаху" з боку короля. Водночас там, де цього вимагали інтереси Війська Запорозького, він використовував запитання І. Грамотіна як привід для цілеспрямованого поширення політичне вигідної для козаків інформації. Так, задовольняючи цікавість свого співрозмовника щодо польсько-турецького примирення, П. Одинець зосередив увагу на дотичних до цієї тематики, однак вельми чутливих для козаків аспектах, пов`язаних із їхніми походами проти турків і татар.