Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.

Подібна дипломатична тактика інформаційних маніпуляцій зумовлювалася не якимись суб`єктивними міркуваннями та уподобаннями, а чітким виконанням ним приписів запорозького посольського чину. Наочною ілюстрацією цього може служити посольська інструкція Війська Запорозького — "Пам`ять нашим послам, панам Петрові Одинцю з іншими товаришами: чого повинні домагатися від їхніх милостей панів комісарів". У даному документі, що виник під час укладення польсько-козацької Куруківської угоди 1625 р., зокрема, наголошувалося на такому дипломатичному правилі: "І старший наш, [і] посол на яку-небудь справу обираються за згодою усього Війська й мусять чинити те, що їм накаже Військо" [50].

Отже, Військо Запорозьке вимагало від своїх послів безумовного дотримання конкретних положень посольської програми, що відбивала колективну волю запорозької спільноти. Самодіяльність у цій справі зовсім не схвалювалася — на винних чекало суворе покарання. Звідси випливає, що досвідчений козацький дипломат П. Одинець та члени очолюваного ним посольства до царя у 1620 р. не могли дозволити собі імпровізації стосовно такого важливого питання, як становище православної церкви у Речі Посполитій.

У цьому зв`язку можна лише гадати, чому П. Сагайдачний та інші реально причетні до формування політичних позицій Війська Запорозького особи не захотіли порушувати це питання через запорозьких послів у Москві. Можливо, вони остерігалися бурхливої негативної реакції польського уряду, що перекреслила б таємні плани тих православних церковних і світських кіл в Україні, які хотіли відновити ієрархію православної церкви. Не виключено, що тісно пов`язані із запорожцями українські церковні діячі, наприклад, Іов Борецький, з якихось причин побоювалися активного політичного впливу на конфесійні справи в Україні Михайла Федоровича (на якого великий вплив справляв його батько — московський патріарх Філарет). Зрозуміло, що могли бути й інші причини, які спонукали запорозьких політиків дистанціюватися від втручання царя у церковні справи в Україні.

Нам невідомі деталі аудієнції, яку дав Феофан III П. Одинцю і, можливо, ще комусь із членів запорозького посольства. Проте її політична значущість цілком очевидна, адже у її ході, принаймні контурне, було окреслене предметне поле для майбутнього діалогу патріарха з представниками православних кіл України, які виступали за відновлення церковної ієрархії. Вірогідно, в ході контактів запорожців із Феофаном III обговорювалися також деякі "технічні" деталі його очікуваного приїзду в Україну, де безпеку його перебування реально могли забезпечувати саме козаки. З певністю можна судити про те, що П. Одинець і підпорядковані йому запорозькі дипломати збирали інформацію про перебування єрусалимського патріарха у Москві, в тому числі про його найближчі плани. Судячи з цього, вони знайшли спосіб передати цю інформацію П. Сагайдачному ще до свого повернення з Московського царства. В усякому разі запорозький гетьман був обізнаний з термінами прибуття Феофана III в Україну й у березні взяв участь в його почесній зустрічі у Києві.

Посольський побут запорожців у Москві. Посольські подарунки царя

Завершуючи прийом запорозьких послів, І. Грамотін оголосив про призначення для них царського утримання на час їхнього перебування у Москві. У московській дипломатичній практиці це було далеко не "технічне" питання. Адже тамтешня хлібосільність прямо пропорційно залежала від політичної зацікавленості царя у своїх чолобитниках-іноземцях. Витрати на харчування, фураж коням, опалення приміщень, царське жалування грошима і хутром ретельно фіксували приказні дяки, розписуючи їх згідно з ієрархічною градацією осіб, які претендували на "государево жалованье, поденнои корм", "государево жалованье, в стола место корм". В подальшому царські урядовці спиралися на ці записи з тим, щоб відповідним чином "розсадити" охочих до казенних харчів за уявним царським столом.На жаль, у джерелах не збереглося конкретних відомостей, що саме перепало П. Одинцю та його товаришам із царського стола. Водночас про побут запорожців у Москві в статусі послів до царя загалом можна скласти приблизне уявлення. Певною мірою тут можуть прислужитися документи, що проливають світло на те, як у столиці влаштовувалися інші царські чолобитники — вихідці з України. Йдеться про документальні свідчення, щоправда, більш пізнього порівняно із 1620 р. часу (однак такі, що вкладаються у межі діахронії), про "государеве жалування" для царських прохачів з числа духовенства, а також козацьких послів.

Як свідчать джерела, на початку 40-х рр. XVII ст. для ченців і представників білого духовенства це жалування призначалося за певною ієрархічною шкалою. Найбільший "поденний харч і питво" у Москві давали архімандритам та ігуменам. Він становив на особу по 2 алтини (алтин — мідна монета, що дорівнювала 3 копійкам), 2 кухлі меду, 2 кухлі пива, а також 2 вози дров на тиждень на увесь почет архімандритів та ігуменів. Найменшим харчем і питвом мусили вдовольнятися монастирські служки — по 5 денег (деньга — срібна монета, що дорівнювала 0,5 копійки), та інші незначні особи із супроводу "государевих богомольців": їм належало лише по 4 деньги і кухлю пива [51].

На практиці такі норми утримання для духовних осіб з України нерідко були ще меншими. Це давало привід наміснику київського митрополита Петра Могили старцю Києво-Печерської лаври Ігнатію не лише нарікати на те, що від таких царських харчів не станеш ситим, а й благати Михайла Федоровича про порятунок від голодної смерті і холоду ("...здѣсь на Москвѣ помираемъ голодною смертю; да дровъ, государъ, намъ указано здѣсь всего по два возы на недѣлю, и тыми, государъ, дровами намъ пронятця о четырехъ топляхъ нѣчимъ") [52].