Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.
Цей документ присвячено темі відновлення православної церковної ієрархії. У ньому наголошено на фактах релігійних утисків та порушенні конфесійних прав православних у Речі Посполитій, насамперед, на тому, що польський король, по суті, не дає свого дозволу на висвячення константинопольським патріархом київського митрополита.
Тим часом, як зазначалося у петиції, такий стан речей суперечить церковним канонам і постановам. Заборонна політика Сигізмунда III стосовно православної конфесії йде врозріз з освяченою віками вітчизняною церковно-релігійною практикою. Вона порушує права та привілеї української шляхти, на дотримання яких присягали свого часу польські королі ("...що нам діється всупереч духовним канонам і постановам, а також супроти посполитому праву, привілеям і конституціям, які нам служать і стверджені присягами славної пам`яті польських королів та довготривалим і спокійним володінням упродовж шістсот літ").
Виходячи з цього, а також зважаючи на відповідні сеймові обіцянки православним шляхтичам, автори петиції висували перед політичним режимом Речі Посполитої вимогу дозволити православним на основі синодальних актів самостійно обирати митрополита та єпископів: "...щоб нам, згідно із нашими правами, звичаєм і давньою [практикою] вживання, а також сеймовими обіцянками дозволено було мати митрополита і наших старших через нашу елекцію відповідно до синодальних актів" [42].
Таким чином, спираючись на аргументацію, почерпнуту зі сфери канонічного церковного права, церковно-релігійну традицію, що набула моральної сили "старовини", а також права і привілеї шляхетського стану, автори петиції чітко означили свої політичні та правові прерогативи щодо обрання кандидатур на київського митрополита і єпископів, їх належало висвячувати за канонічними правами православної церкви. Щодо цього впадає в очі одна прикметна деталь. У петиції не зроблено якогось застереження стосовно того, що рукопокладення в сан митрополита та єпископів конче мало бути здійснене константинопольським патріархом.
А тим часом у Москві перебував впливовий ієрарх Східної церкви — єрусалимський патріарх Феофан III. У червні 1619 р. він взяв участь у нареченні та висвяченні московського патріарха Філарета (в миру Федора) Микитовича Романова (реального співправителя свого царст-венного сина Михайла Федоровича), який хотів надати цій церемонії схожість із царським вінчанням [43].Про таку місію патріарха Феофана у Московській державі, безперечно, знали в Україні. В тому числі і автори петиції, написаної 3 листопада 1619 р. й адресованої до владної верхівки Речі Посполитої. Навряд чи можна сумніватися у тому, що вони і собі хотіли скористатися допомогою єрусалимського патріарха. А йшлося про відновлення ієрархічної структури українсько-білоруської православної церкви. Якщо таке припущення вірне, то логічно виникає запитання; хто був причетним до написання зазначеної петиції? Відповідь на нього дасть можливість визначити політико-організаційне ядро руху за відновлення православної церковної ієрархії. Можна буде спробувати з`ясувати і те, у якій проекції стосовно цього ядра перебували провідники Війська Запорозького. Світло на це може пролити інформація, що міститься у заключній фразі даного документа. Отже, звертаючись до київського воєводи (імовірного посередника між православними колами, які стояли за петицією, і польським королем та іншими центральними інститутами політичної системи Речі Посполитої), автори відомого нам звернення себе позначили так: "Вашої вельможності, нашого милостивого пана, безустанні богомольці і найнижчі слуги. Усі разом християни руського народу, духовні і світські київські обивателі релігії Східної церкви підпорядкування святого отця константинопольського патріарха" [44].
Вжитий у наведеній фразі визначник "безустанні богомольці" (bogomodlcy ustawiczni) вказує на те, що текст петиції написано особою, яка представляла київське духовенство. Хто ж міг бути цією особою? Можна впевнено стверджувати, що це був перший ректор Київської братської школи Іван Борецький, який 1619 р. прийняв чернечий постриг під ім`ям Іова і став ігуменом київського Свято-Михайлівського монастиря. На чому ґрунтується така впевненість? По-перше, Іов Борецький часто завершував свої листи висловами на кшталт "покірно доброзичливий богомолець", "вірно доброзичливий богомолець", "безустанний богомолець", а по друге, що головне, наявні у цих листах автографи Іова Борецького ідентичні з підписом, поставленим підтекстом петиції від листопада 1619 р. [45].
Ще одним ключовим соціально-становим визначником, що фігурує у кінцівці петиції від 3 листопада 1619 р., був термін "обивателі" (польськ. obywatel — громадянин). У тогочасних документах він служив для позначення представників шляхетського стану. Це добре видно, приміром, із фрагмента вступного протоколу універсалу київського воєводи Т. Замойського (1627) до шляхетства Київщини: "усім людям шляхетського стану, обивателям Київського воєводства" [46]. Поняття "вільний обиватель" було тотожне поняттям "вільний поляк", "вільний шляхтич" і несло в собі змістове навантаження, пов`язане із шляхетськими релігійними вольностями [47].
Таким чином, восени 1619 р. роль ідейного натхненника та організатора політичне забарвленого руху православного духовенства і шляхти за відновлення вищої ієрархії українсько-білоруської православної церкви взяв на себе Іов Борецький. Те, що він назвав подавцями петиції від 3 листопада представників шляхетського стану, було продуманим політичним кроком. Адже саме шляхетські скарги, а також егзорбітанції — вимоги до короля щодо дотримання ним правових норм та зобов`язань — мали найбільшу вагу для влади Речі Посполитої. Водночас щодо православної конфесії Іов Борецький представляв політичні позиції не лише духовенства і шляхти, а й інших станів українського суспільства. Показовим тут є те, що звертаючись із проханням до Т. Замойського донести зміст петиції до короля, сенату та всього шляхетського загалу Речі Посполитої, він наголошував на важливості посередництва київського воєводи для "тутешніх обивателів духовного і світського станів", а також "посполитого руського народу" [48].