Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.

На цю обставину потрібно звернути особливу увагу. Як і на застосовану у зв`язку із посольською ініціативою запорожців до Москви їхню традиційну методику налагодження військово-політичних стосунків з іноземними монархами. Усе це дає підстави стверджувати, що практична реалізація пропозиції Війська Запорозького стати на службу до царя Михайла Федоровича принципово нічого не змінювала в укладі життя запорожців. Не змінився б від цього і їхній політико-правовий статус у Речі Посполитій як підданих польського короля. Навіть залишилася старою зовнішньополітична конфігурація їхніх противників, у якій традиційно перебували Кримське ханство і Туреччина.Те, що козаки збиралися служити московському цареві на звичному для них геополітичному фланзі, підтверджує наявна у їхньому листі аргументація власної значущості та потрібності як царських слуг. Адже відповідні докази вони черпали саме з факту свого останнього походу проти татар: "А нынче были они под Перекопью и многих бусурман побили и живых поймали, и полон многой крестьянской вызволили". Тобто, рекомендуючи Михайлу Федоровичу самих себе як царських слуг, запорожці затребували актуальні у їхній політичній культурі ціннісні орієнтації та пріоритети. Вони пов`язувалися з морально значущим чином боротьби з "бусурманами" або "ворогами Святого Хреста" (згідно з усталеним у політичному словнику козаків означенням татар і турків), а також визволенням з неволі християнських бранців. Останній штрих у цілеспрямованому творенні козаками власного образу зразкових царських слуг — борців проти "бусурман" і ревнителів християнських цінностей — вносило представлення Михайлу Федоровичу наочних доказів нібито вже виконуваної ними царської служби, а саме — двох полонених татар [19].

Політичний підтекст цього дипломатичного жесту залежав зовсім не від кількості полонених татар, захоплених запорожцями під час рейду по кримських улусах та боїв під Перекопом восени 1619 р. (між іншим, взятих в полон не абияк, а "божиею милостею b государевым счастьем") і яких, як очікувалося, буде передано до царських рук. Адже п`ятнадцять членів запорозького посольства вже із суто "технічних" причин не могли взяти з собою багато полонених до Москви. Та й у цьому не було жодної потреби, бо полонені татари потрібні були козакам для символічного засвідчення перед царем своєї лицарської доблесті, а також наміру гідно йому служити.

Від Путивля до Москви: крізь терни московської бюрократії та політичної упередженості царського уряду

Отже, взявши листа від гетьмана та усього Війська Запорозького до царя Михайла Федоровича, а під варту — двох татарських полонених, П. Одинець разом зі своїми товаришами у січні 1620 р. рушили до Москви. 16(26) числа вони були вже у Путивлі. На їхнє прибуття в місто відреагувала громіздка бюрократична машина Московської держави. Путивльські воєводи Іван Борятинський та Микита Оладьїн дали знати про приїзд запорозьких послів царю Михайлу Федоровичу і чекали від нього указу щодо пропуску козаків до Москви, їхнього прохарчування та надання їм підвод [20].

Невдовзі цар надіслав І. Борятинському та М. Оладьїну відповідний указ. Згідно з ним, запорожців належало тримати у Путивлі під міськими укріпленнями доти, поки не будуть з`ясовані усі їхні наміри. Потім воєводи від себе мали видати козакам царське жалування і завернути їх додому разом із полоненими татарами. Звісно, що ні про який дозвіл на проїзд запорозького посольства до столиці цар не мав і гадки. Однак саме тут царському уряду довелося зіткнутися із вельми неприємним для себе сюрпризом. Не дочекавшись від Михайла Федоровича офіційних роз`яснень і настанов, І. Борятинський та М. Оладьїн на свій страх і ризик пропустили послів Війська Запорозького до Москви. Вони забезпечили їх на дорогу продовольством, підводами, а також двома приставами-провожатими. Ними стали чернігівські діти боярські [21] Іван Черепов та Іван Борщов (Борисов).

Залишається лише гадати, до яких витончених аргументів й ораторських прийомів або, можливо, промовистого для багатьох брязкоту талярів (що їх у Московії називали єфимками) вдався П. Одинець зі своїми товаришами, щоб підштовхнути путивльських воєвод до такого зухвалого порушення московських бюрократичних порядків. Поставлений перед доконаним фактом, роздратований Михайло Федорович суворо попередив своїх нерозторопних підданих: "...и вы б вперед так не глупали, без нашего указу таких великих дел делать не дерзали и того своєю глупостью нашим делам порухи не чинили" (у закресленому рядку було написано: "А только вперед так учинені делати, и вам быт от нас в великой опале") [22].

Поки путивльські воєводи І. Борятинський та М. Оладьїн читали прикру для себе царську грамоту, запорозькі посли прямували до Москви. Ця обставина помітно лихоманила владну піраміду Московської держави. Для Михайла Федоровича запорозьке посольство було непотрібним головним болем, адже через нього могли погіршитися стосунки Московського царства з Кримським ханством. У Москві думали над тим, як, не сказавши прямо Війську Запорозькому категоричне "ні!" у відповідь на його спробу політичне зблизитися з царем, водночас не допустити його послів до своєї столиці. Потрібно ж було попередити можливе ускладнення взаємин із Кримом через появу на московській території посланців із Запорожжя.Отримавши відповідні установки від царя, навколо запорозьких послів метушився московський служилий люд. Так було і 5 (15) лютого. Того дня П. Одинець зі своїми товаришами й у супроводі приставів І. Черепова та І. Борщова вирушили в дорогу задовго до сходу сонця. Пояснювалося це не лише їхнім прагненням чимшвидше добратися до Москви. Тим паче у цьому не варто вбачати якісь конспіративні міркування переддосвітніх подорожніх. Причина, що змушувала козаків та їхніх московських супутників не спати, була прозаїчною: у лютому світла пора доби — досить коротка.