Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.

Наведений фрагмент посольської промови П. Одинця переконує, що оратор строго дотримувався концепту козацької служби цареві, який опредметився в адресованому Михайлу Федоровичу листі Війська Запорозького. Тобто, П. Одинець у своєму виступі означив (по суті у позачасовому вимірі) політичну орієнтацію запорозьких козаків, спрямовану на формальне підданство цареві на ґрунті виконання ними лицарської (військової) служби, за яку належить певне монарше жалування.У його промові можна вирізнити такі ключові тези: а) служба Війська Запорозького московському цареві освячена давньою традицією; б) запорожці підтверджують свою готовність і надалі додержуватися цієї традиції; в) власне кажучи, вони вже виконують таку службу, що має антикримську спрямованість і потребує відповідної винагороди: "И с тою службою и съ языки присланы оне к государю, и в том волен бог да царское величество, как их пожалует. А татар они отдали преж того, а они всеми головами своими хотят служить его царскому величеству, и его царские милости к себе ныне и вперед искать хотят" [33].

Прикметне, що аналогічну політико-правову формулу служби цареві, в тому числі посилаючись на традиції козацьких предків, експлуатував на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький задля військового і політичного зближення з російським царем. Виразний сигнал у цьому напрямку, причому із застосуванням напрацьованого раніше запорозькою дипломатією ідейного інструментарію у сфері взаємин з московськими царями, гетьман подав Олексію Михайловичу після Корсунської битви 1648 р. Зокрема, це добре видно з його листа до севського воєводи Зам`ятні Леонтьєва, до якого він звернувся з проханням, щоб той "былъ ласковымъ приятелемъ Войску Запорожскому, намъ, слугамъ своимъ, и до царя его милости Алексѣя Михайловича, свѣтила руского, милостивою заступою быть изволилъ, чтобы о насъ, слугахъ своихъ, вѣдалъ. Амы, какъ издавна предки наши Войска Запорожского царю его милости всякую доброчиненность чинили, и нынѣ на томъ стоимъ" [34].

Можна помітити, що у змістовому відношенні даний текстуальний уривок генетично пов`язано із засадничими принципами політичної моделі служби цареві, на яку спиралося посольство на чолі з П. Одинцем у 1620 р. Йдеться про те, що у листі Б. Хмельницького до севського воєводи З. Леонтьєва гетьман наголосив на ролі козаків як діючих монарших слуг; обґрунтував їхню царську службу покликами на відповідну практику запорозьких предків; підтвердив вірність Війська Запорозького саме такому політичному курсу. У цьому зв`язку не зайвим буде взяти до уваги слушне спостереження В. Смолія та В. Степанкова, що в цей час Б. Хмельницький не шукав царського підданства ані для України, ані для Війська Запорозького [35].

Як зазначалося, у посольській промові П. Одинця перед думними дяками тема служби запорожців цареві прямо кореспондувалася із поняттям царського жалування. Навряд чи можна сумніватися у тому, що під останнім керівник посольства Війська Запорозького розумів щось інше, ніж звичну для козаків матеріальну винагороду за військову службу у вигляді грошей та сукна. Так само, до речі, на початку Національно-визвольної війни дивився на царське жалування Б. Хмельницький, який клопотався про "государеве грошове жалування" для козаків. Щоправда, у його більш пізніх документах поняття царського жалування могло мати інше забарвлення, наприклад, у листі до боярина Бориса Морозова (1651) гетьман просив свого адресата, "чтобы еси заступити за насъ до его царского величества изволилъ, чтобы его царское величество насъ изъ жалованья своего царского не выпущалъ, понеже мы становимся завсегда слугами его царскому величеству. Желаемъ того, чтобь онь, яко православный христианский царь, на всѣ земли государствовалъ" [36].

Взявши до уваги політичний контекст, у якому в даному випадку вжито поняття "царське жалування", правомірно вирізнити такі його змістові значення: царська ласка у широкому розумінні, політична протекція. Утім, таке тлумачення вислову "царське жалування" виходило за межі понятійного апарату, яким оперували запорозькi посли у Москві в 1620 р.

Тема міжнародних стосунків Речі Посполитої. Довкола православного конфесійного питання в Україні

Тим часом прийом у Посольському приказі П. Одинця та інших послів Війська Запорозького тривав. Вислухавши заяву П. Одинця щодо мети очолюваного ним посольства, а також його розповідь про похід на кримські улуси, І. Грамотін схвалив прагнення козаків служити цареві й пообіцяв доповісти про результати своєї зустрічі із запорожцями "царської величності бояр", тобто Боярській думі. Принагідне він окреслив подальшу процедуру розгляду ініційованих запорозьким посольством питань у вищих владних інстанціях Московської держави. За його словами виходило, що бояри зроблять відповідне подання цареві, на підставі якого той прийме остаточне рішення. Далі І. Грамотін перевів розмову із П. Одинцем та його товаришами в інше русло. Його цікавили стосунки польського короля з турецьким султаном, папою римським, німецьким імператором, а також чутки про те, що Сигізмунд III "на их веру хочет наступити", і наскільки вони правдиві.Запорозькі посли ухилилися від відповіді на запитання про стосунки короля з німецьким імператором і папою, посилаючись на те, що "от них тот край отдален". Що ж до польсько-турецьких відносин, то вони оцінили їх як мирні. Причому особливо наголосили, що хоча козакам заборонено робити морські виправи проти Туреччини з Дніпра, однак ця заборона не поширюється на подібні виправи з малих річок, а також походи проти Кримського ханства: так запорозькі посли тлумачили Роставицьку угоду 1619 р. Висловлене І. Грамотіним припущення про замах польського короля на віру вони не підтвердили ("Посяганья на них от польского короля никоторово не бывало") [37].