Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р.
Тим часом за дві години до світанку на серпуховській дорозі вони зустрілися з московськими послами до Криму Прокопом Воєйковим і піддячим Семеном Матчином. Вони їхали з Москви разом із кримськими послами та гінцями. І. Борщов пішов дізнатися, що за подорожні під`їжджають до його підопічних — запорожців. В темряві він натрапив на П. Воєйкова. Той їхав попереду своєї посольської валки. З`ясувавши, що поряд знаходяться запорозькі посли з полоненими татарами, П. Воєйков наказав І. Борщову негайно прибрати полонених від сторонніх очей. Він зажадав відвести їх з дороги убік, щоб, бува, їх не уздріли кримські посли чи гінці. Завдяки пильності московського дипломата запорозькі і кримські посли роз`їхалися у нічній темряві, залишаючись у повному невіданні одні про одних.
Того ж дня під вечір, в лісі, за кілька миль від Серпухова, козаків перестрів окольничий князь Григорій Волконський зі своїми людьми. Довідавшись від запорозьких приставів, з ким він має справу, князь розпорядився, щоб вони повернулися назад до Серпухова. А мотивував свою вимогу тим, що запорозьке посольство прямувало до Москви без царського на те указу. Козакам заборонений в`їзд до столиці — категорично резюмував князь ("запорозским черкасом быть к Москве не велено"). Він наполягав на поверненні козаків до Серпухова ще й тому, щоб не допустити їхньої зустрічі з послами, які йшли з Москви і невдовзі мали з`явитися на цій дорозі. Очевидно, в даному випадку йшлося про кримських послів, які поверталися додому разом із П. Воєйковим та С. Матчиним, і з якими запорожці до світанку того ж дня розминулися.
Тим часом "черкаські пристави" І. Черепов та І. Борщов не поспішали ставати у фрунт перед князем, зустрінутим на засніженій лісовій дорозі. Вони мали воєводський наказ супроводити запорозьких послів до Москви і збиралися лише його виконувати. У цій ситуації Г. Волконському не залишалося нічого іншого, як послати депешу цареві, нарікаючи на непокірність І. Черепова та І. Борщова. Адже вони знехтували вимогою князя і його підлеглих: "нас, холопей твоих, не послушали, в Серпухов назад с черкасы не воротились" [23]. т 3 наближенням козаків до Москви контроль за ними з боку урядових чиновників не послаблювався. Коли П. Одинець та інші посли Війська Запорозького прибули у село Данилівку Каширського уїзду, царські представники допитали приставів І. Черепова та І. Борщова. Під час допиту виплив факт проходження однією дорогою по зустрічному руху козацьких послів та посольства до Криму П. Воєйкова і С. Матчина. Через це цар робив запит своїм послам, щоб довідатися, чи, бува, запорожці не контактували з кримськими послами, які їхали з П. Воєйковим і С. Матчиним [24].
12 (22) лютого Михайло Федорович надіслав П. Воєйкову та С. Матчину ще одну грамоту, пославши її їм навздогін. Даний докумет прикметний тим, що подає зріз сфокусованих на Крим московська зовнішньополітичних орієнтацій. Причому, з урахуванням козацькогс питання, що постало перед царським урядом у зв`язку з появою ПОСЛІЕ Війська Запорозького на території Московської держави. Михайло Федорович інформував своїх послів про те, що, за його повелінням, від запорожців прийнято двох полонених татар і відправлено до Криму з тим, щоб передати їх Ібрагім-бею Сулешову. Цар детально інструктував П. Воєйкова і С. Матчина, що їм робити для того, щоб розвіяти можливі підозри та невдоволення кримського хана Джанібек-Гірея через прихід у Московську державу П. Одинця зі своїми товаришами.
Московські посли мали представити хану офіційну виправдальну версію, пов`язану з цим фактом. Згідно з цією версією пропуск запорозьких послів від польсько-московського кордону у бік Москви стався через недогляд путивльських воєвод (вже покараних царем). Що ж до Михайла Федоровича, то він волів, щоб усе було навпаки. Тому із самого початку розпорядився запорозьких послів не слухати, завернути їх з Путивля назад, а полонених татар викупити і прислати до нього (насправді цар у своїй грамоті путивльським воєводам наказував відправити додому запорозьке посольство разом з полоненими).Невідомо, чи на момент написання цієї грамоти Михайло Федорович справді хотів заборонити в`їзд посольства Війська Запорозького до столиці. Ймовірніше, він вдався до прихованої політичної гри. Однак П. Воєйкова та С. Матчина було уповноважено заявити Джанібек-Гірею, що цар суворо повівся з "ворами" — запорозькими послами, бо не допустив їх до Москви і вислав із своєї держави. На доказ щирості своїх дружніх почуттів до хана, Михайло Федорович вирішив звільнити двох татар, захоплених козаками, їх мали передати кримській стороні на так званій посольській "розміні" [25].
Це був чи не єдиний крок, зроблений царем у напрямку кримської сторони, що належав до сфери не лише дипломатичних запевнень, слів та умовностей, а й реальних практичних дій, які легко перевірялися. Загалом П. Воєйковта С. Матчин мали розіграти перед Джанібек-Гіреєм невелике дипломатичне дійство на тему дружби між царем та ханом за режисурою самого Михайла Федоровича ("А ваших, брата нашего людей, велели у них окупить и, пожаловав нашим жалованьем й дав им лошяди, велели их отдати на розмене вашему карачею Ибрагем-паше князю. И вам бы, брату нашему, Джан-бек Гiрею царю, наша царская дружба и любовь была ведома и приятна"). З наведеного сюжету, між іншим, впадає в очі, що козаки вдалися до ефективного у тогочасній дипломатії ходу, посиливши свої посольські аргументи представленням полонених противників. Та ще й нібито захоплених на царській службі!
Загалом з інструктивної грамоти Михайла Федоровича своїм послам до Криму однозначно випливає, що московський цар публічно відхрещувався і від запорозького посольства, і від власної причетності до вчиненого козаками нападу на татарські улуси та Перекоп. Причому, він лояльно запевняв хана, що не дозволить собі і в майбутньому спрямовувати козаків проти Криму. Насамкінець, щоб отримати з факту появи на московській території послів Війська Запорозького щонайбільшу вигоду в інтересах своєї зовнішньої політики, Михайло Федорович доручив П. Воєйкову і С. Матчину доповісти ханові, що, мовляв, як за нападом козаків на кримські улуси восени 1619 р., так і за присиланням цареві двох захоплених там у полон татар стоять урядові кола Речі Посполитої. Адже, на думку царя, так вони хочуть посварити його з ханом: "...хотят нас, великого государя, с вами, братом нашим, тем ссорить и дружбе нашей и любви помешку учинить" [26]. У лютому Михайло Федорович за аналогічною схемою написав свою "покаянну" грамоту ханові Джанібек-Гірею у зв`язку з появою на московських теренах запорозьких послів. Причому, у ній він зробив два прикметних уточнюючих акценти: по-перше, заявив про видворення послів Війська Запорозького "ис по Москвы" як про доконаний факт; по-друге, удав, що викуп полонених татар обійшовся його казні в добру копієчку — однак, мовляв, чого не зробиш заради добрих почуттів до хана ("А ваших, брата нашого людей, дву человек для вашие, брата нашего, любви велели у них викупить немалою ценою и, пожаловав их нашим царским жалованьем, отпустити велели к вам, брату нашему") [27].