Серед моря пiсень (за оповiданням Степана Васильченка "Дитинство Шевченка")

Яке щастя вiдчути, що ти працюєш, що в тебе теж виходить. А ось i бабуся з теплим молоком i свiжим, тiльки-но спеченим хлiбом.

Твiр-розповiдь. Мої друзi

Кажуть, що справжнiх друзiв не може бути багато. Я вважаю, що це правильно. У мене є безлiч знайомих, проте справжнiх друзiв — лише двоє. Це мої однокласники — Iгор i Андрiй.

Чому саме їх я вважаю моїми друзями? Вiдповiдь проста: менi з ними цiкаво, приємно. I, головне, вони завжди допоможуть у скрутну хвилину порадою i дiлом. Вони доводили це неодноразово.

Так сталося, що ми троє живемо поруч, в одному мiкрорайонi. Тому немає особливих проблем iз зв'язком. Ми бiгаємо один до одного в гостi, разом робимо уроки, ходимо гуляти. Оскiльки ми вважаємо себе справжнiми друзями, то намагаємося зацiкавити i розважити один одного. У мене вдома є безлiч книжок та iграшок, тому я часто запрошую Андрiя та Iгоря до себе в гостi. Поки ми граємося, мама готує нам смачний обiд. А потiм, буває, усi разом робимо деякi складнi завдання. Iнодi ми ходимо додому до Андрiя грати на комп'ютерi. Я хочу в майбутньому серйозно зайнятися програмуванням, i в цьому менi допомагає Андрiїв батько — Олексiй Миколайович. Вiн працює програмiстом у фiрмi й досконало знає свою справу.

У школi приятельськi щирi стосунки мiж нами не зникають. Навпаки, ми намагаємося триматися разом, не давати ображати жодного з нас. Якщо сталася з кимось з нас неприємнiсть чи в чомусь непотала нило, то ми робимо усе, щоб допомогти чи заспокоїти товариша.

Ми товаришуємо вже два з половиною роки. Бували й суперечки,

i непорозумiння, i розрив стосункiв. Але через певний час усi ми намагались їх вiдновити. I це нам вдавалося. Я думаю, що товаришами ми залишимося на все життя.

Твiр-опис процесу працi. На збираннi картоплi

Одного разу ми з класом поїхали на збирання картоплi. Ми, шестикласники, вже дорослi люди, i нам просто необхiдно допомагати своїм батькам не тiльки по господарству, а й у зовсiм серйознiй роботi.

Автобус привiз нас на неозоре картопляне поле, на якому де-не-де стирчали соняхи. Був жовтень, i стебла картоплi давно вже були не зеленими, а буро-коричневими. Це означало, що там, у землi, визрiли клубнi i можна їх збирати.

Трактор, який з'явився iз-за пагорба, за наказом бригадира в'їхав на поле i своїми лемехами почав перевертати рядки з картоплею.

Машина поїхала далi, вивертаючи великi скиби землi, а ми з нашою вчителькою жваво кинулись збирати клубнi. Її було багато — рiк видався врожайним. Картопля виявилася крупною, коричнево-роже вою. Iнодi траплялася збоку зеленкувата. Невдовзi бiля дороги утворилися двi великi купи.

Хтось принiс мiшки, i ми зсипали зiбраний врожай у них. А робiтники вантажили цi мiшки на причепи i вiдвозили до овочесховища.

Настав полудень, сонце почало сильно припiкати. Ми, потомленi, зiбралися докупи пiти вiдпочити в посадцi на обочинi дороги. I тут нарештi дали сигнал обiдати. Їли ми пiд навiсами на вiдкритому повiтрi. Як же смачно їлося! Те, на що в мiстi ми i дивитися не хотiли, зараз поглинали всi. Пшеничну кашу, огiрки, помiдори, яйця їли ми з великим задоволенням. А потiм, спiтнiлi i втомленi вiд працi, всi ми тут же прилягли вiдпочити. Кожен обмiнювався враженнями з учителькою i один з одним. Ми були настiльки натхеннi нашою корисною i цiкавою працею, вирiшили i завтра так само плiдно попрацювати.

Твiр-розповiдь. Вербова гiлка любовi

У Стрийському парку м. Львова зiбранi рiдкiснi представники флори всього свiту. Росте тут i верба. Пiд час урочистого святкування 110-ої рiчницi з дня смертi великого Кобзаря України — Тараса Григоровича Шевченка у парку було посаджено гiлку верби. А привезено її з далекого Казахстану, з пiвострова Мангишлаку.