Серед моря пiсень (за оповiданням Степана Васильченка "Дитинство Шевченка")
На картинi "Напровеснi" художницею зображено ранню весну. Природа пробуджується вiд довгого зимового сну. Затрiпотiли вiд лагiдного подиху теплого весняного вiтерця гiлочки молодих верб, що виросли зi старого пня. Непереможний закон природи: старе вiдживає, даючи життя новому, молодому!
Переконливо тонко вимальована кожна гiлочка. Так вiдчувати i так любовно передавати красу природи могла лише добра i щедра людина.
Такою i була майстриня Катерина Бiлокур. Картина "Напровеснi" милує око нiжнiстю кольорiв. Здається, що на цей пейзаж дивишся з розчинено го вiкна. Шорсткий стовбур бiлокорої берiзки, гнучке вербове гiлля, торiшня пожухла трава — все виписано до найдрiбнiших деталей, справляє враження живого. А далина повита прозорим нiжним серпанком вранiшнього туману. Нiби вiдчуваєш вологiсть i свiжу прохолоду. I над усiм — високе блакитне небо, чисте й безхмарне. Вiд небесної блакитi пiдсинилась i вода у рiчцi, що вийшла зi своїх берегiв од весняної повенi.
Картина викликає радiсть вiд спiлкування з рiдною природою, будить щедрiсть у людському серцi.
Твiр за картиною "Їхав козак на вiйноньку" М.I. Кривенка.
Важкий час змальовує художник у своїй картинi. Це було коли українськi козаки боролися з Кримським ханством. Тодi скрутно жилось українському народовi.
На картинi вiдобразив художник лiто, навкруги зеленiє степ, цвiтуть квiти. Десь далеко горить багаття i йде дим — це були сигнали тривоги. Таким був своєрiдний телеграф у козакiв. За короткий час у всiх полках знали про напад ворога. Так художник показав козакiв готовими до бою.
Засмучена дiвчина стоїть бiля дороги. Вона прийшла провести на вiйну коханого.
Стоїть дiвчина гарна, статна, у бiлiй вишитiй сорочцi, кольоровiй плахтi та зеленiй керсетцi. У руках дiвчини хустка, яку вона подарує козаковi.
У той час козак надовго залишав свiй рiдний край, а хустка завжди нагадувала йому про кохану дiвчину.
Їхав козак на вiйноньку,
Сказав: "Прощай, дiвчинонько,
Прощай, дiвчино чорнобровонько.
Їду в чужу сторононьку".
Зарубiжна лiтература
Iндiанськi мiфи та легенди у "Пiснi про Гайавату" Генрi Лонгфелло
Ця поема принесла авторовi, Генрi Лонгфелло, свiтову славу. Вiн написав iї пiсля поїздки до Європи, де ознайомився iз фiнським епосом "Калевала". Центральний образ поеми — вождь племенi оджибуеїв, благородний i мудрий Гайавата. Нащадок Мiсяця i син Захiдного вiтру, Гайавата мав здатнiсть спiлкуватися не тiльки з людьми, але й iз силами природи. Вiн став достойним вождем племенi тому, що завжди дотримувався заповiту Владики Життя, Гiтчi-Манiто, якого обоготворяли iндiанцi. Гiтчi-Манiто закликав покiнчити з кровопролиттям, забути звичай кривавої помсти, мирно працювати i жити:
Дав я землю вам для ловiв,
Дав вам води для рибальства,