Серед моря пiсень (за оповiданням Степана Васильченка "Дитинство Шевченка")

Цi слова прекрасною, журливою нотою лунають у пiсенному набутковi українського народу. Вони, як i вся iнтимна лiрика Дмитра Павличка, сповненi особливої задушевностi, щиростi, глибоких роздумiв про життя.

Вiдчутнi спорiдненiсть i спiвзвучнiсть цiєї поезiї iз вiдомою "Пiснею про рушник" Андрiя Малишка. Скiльки спiльного мiж цими перлинами, якi хвилюють серце i душу кожного, хто хоч раз торкнувся їх. Це нiби другий виспiв тiєї ж теми. Немало лiт спливло вiдтодi, як двома кольорами, червоними та чорними нитками, вишила мати сорочку для сина, який "малим збирався навеснi пiти у свiт незнаними шляхами". Немало тих шляхiв пройдено вiд тiєї весни, в яку проводжала мати сина до днiв передосiннiх.

Пронесенi крiзь роки, як заповiт, як материнська пiсня любовi й зажури, два кольори вийшли iз згорточка старого полотна, стали глибоко поетичним образом. Вони нiби символи самого життя, що водило поета свiтами i кликало додому, переплiтаючи сумнi й радiснi дороги, як узори на маминiм гаптуваннi.

Переплились, як мамине шиття,

Мої сумнi та радiснi дороги...

Два кольори — двi нитки душi, що переплiтають у одному вiзерунку пам'ять про батькiв i турботу про дiтей. Про сучасне й майбутнє. Вони, як живi джерела, що передають вiд поколiння до поколiння скарби й багатство пам'ятi свого роду, бо саме вони духовно єднують людину з рiдною землею.

Серед iнших творiв поета, покладених на музику, особливим лiризмом вирiзняються пiснi "Лелеченьки", "Впали роси на покоси", "Дзвенить у зорях небо чисте", "Вiконце", "Син", "Веснянка".

Полинули в далечiнь лелеченьки. Як то їм там — далеко вiд рiдної неньки-землi? Лелеченьки... Лелеченьки... Чи є ще куточок на планетi, де "бiлi роси на покосах", чи дзвенить де, "так, як вдома, у зорях чисте небо". Чи можна де-небудь стрiтися з такою великою любов'ю, як у рiднiм краї?

"Вiчна" тема Д. Павличка спонукає читача до роздумiв. Вiрш поета "Моя любов, ти як Бог?" — приклад цьому. Як Земля i Космос становлять Всесвiт, бо iснують за взаємозалежними законами буття, так само i земна любов сягає небесного високого почуття, i тому вона вже неземна.

Дмитро Павличко виспiвав свою "вiчну" тему нiби одним надихом, виливши у неї свiтлу радiсть, тиху печаль i тугу осяяного i збентежено го великим коханням серця лiричного героя. Будемо сподiватися, що й новi вiршi поета вiдгукнуться нiжним щемом у наших душах i серцях.

Твiр-роздум. Посмiшка

Посмiшка… Велику силу вона має у нашому життi. Буває, посваришся з кимось. I так тяжко на душi. А коли помиришся — обов'язково усмiхнешся. I наче гори звалились… Вiдкритий погляд i усмiшка — це вже настрiй. З людиною хочеться спiлкуватись. Вiриш у її доброзичливiсть. А коли хтось погляне на тебе спiдлоба — неприємно якось почуваєш себе.

Але усмiшки бувають рiзнi. Я читав книжку про мову жестiв. Там говориться, що бувають i посмiшки неприємнi…

Тiльки щира усмiшка — то твiй друг.

Твiр-роздум. ХлiбВiд зорi до зорi пливуть ланами країни комбайни, мчать тисячами дорiг колони автомашин, навантажених зерном, що ще зберiгає сонячне тепло. Жито i пшеницю приймають у трюми пароплави на рiках, мчать залiзничними магiстралями ешелони, вiд яких пахне полем, бо у вагонах хлiб нового врожаю. Вiстi з нив дорогi серцю не лише тим, хто безпосеред ньо причетний до збиральної, ними цiкавляться усi: i сталевари, i вченi,

i митцi, що дарують людям свої талант i працю. Хоч який би щедрий був наш стiл, коли на ньому немає хлiба, отже, не вистачає найважливiшого, без чого приготовленi страви здаватимуться не такими смачними.

Хлiб… Народ назвав його святим. Хвала тим рукам, що виростили повнозерний колос, зберегли вiд негоди, зiбрали. Хвала тим, хто, забуваючи про втому, за штурвалом трактора, комбайна, автомашини, дбав про родючiсть землi i силу пшеничних i житнiх ланiв.