Серед моря пiсень (за оповiданням Степана Васильченка "Дитинство Шевченка")

Нарештi закiнчилася зима i настала весна. Усi радiють цiй подiї.

Твiр з народознавства. Любисток

Донедавна, а в деяких мiсцевостях i нинi, у селах важко було вiднайти бодай одну хату, коло якої не красувався б високий кущ любистку.

Як калину та явiр, любисток оспiвано в пiснях про кохання, що з рiзних причин не стало щасливим.

Рослина має своєрiдний специфiчний запах, який нагадує запах селери. Через цей запах любисток i використовують як приправу до нацiональних страв. Смак рослини гострий, солонувато-гiркий.

Ця рослина вiдома та вживається по свiй Українi. Iснує безлiч своєрiдних i нiжних назв цiєї рослини: любця, любець, любчик, приворот не зiлля, зоря, каштанчики.

Любисток має неабияке значення як лiкарська рослина. Найчастi ше використовують корiнь любистку. Узваром кореня користуються при випадiннi волосся та для полiпшення його росту, а також при головних болях.

За народним повiр'ям маленьких дiтей купають у любистку, щоб були щасливi, а дiвчата миють волосся любистком, щоб хлопцi любили.

Зоряна нiч

Коли йдеш вночi вулицями свого села, та раптом пiднiмаєш голову — й таке вiдчуття вiд безмежної кiлькостi золотих роїв угорi, наче очi твої, душа твоя залетiли до їхнього бджолиного зорiння i вже там лишились.

Чим довше дивишся на зорi, тим бiльше набуваєш упевненостi, нiби тi зiрки стають для тебе близькими, що мiг би й рукою дiстати.

I коли маєш отакий небуденний настрiй, то буває болiсно дивитися, як падає зiрка. I ти стоїш, вражений, наче сподiваєшся, що не вмерла ще зiрка, що спалахне вона в iншому мiсцi… Але ж нi, не спалахнула. Тiльки слiд її якийсь час наче тлiв ще на холоднiй щоцi нiчного неба.

Нiч… Зорi… Тихо…

Твiр-розповiдь. Поїздка до Карпат

Я нiколи не забуду тих днiв, коли ми усiм класом разом з класним керiвником Галиною Василiвною їздили до Карпат. Хто хоч раз побував у Карпатах, той нiколи не забуде побаченого. Я запам'ятав i тi прекраснi узгiр'я, що спускають рiзнокольоровi килими до шумливих рiк, спокiйних верховин, де бродять тiнi забутих предкiв. А найголовн iше довго вчувається карпатський шум. Цей шум не схожий нi на кавказький, нi на кримський.

Деколи, як пройдуть верховинами грози, шум стає голоснiшим, але не лякає вас диким ревом, навпаки, — то гудуть гiрськi потоки, свiжi та запашнi, як самi травневi грози. I саме в ту мить почуваєш себе мiцнiшим, стрiмким, як гiрськi потоки.

Люди тут стрункi, з вiдвертим обличчям. Як всi чеснi та невтомнi трударi, люблять довго на самотi мрiяти. А мрiяти їм допомагає природа. У красивому краю i мрiяти хочеться…

Твiр-розповiдь. КосовицяПiд час лiтнiх канiкул я люблю вiдпочивати у дiдуся та бабусi в селi, розташованому на березi Кременчуцького водосховища. Дiдуся звати Олексiй, бабусю — Ганна.

Хочу розповiсти, як ми з дiдом заготовляємо сiно на зиму.

Коли буваю у дiдуся, дивлюся на його роботу, думаю — не все вимiрюється користю, є на свiтi й мистецтво — мистецтво працi. Працю, яку любиш до нестями. Моєму дiдусевi 75 рокiв, але косар вiн вiдмiнний. Ми разом заздалегiдь готуємося до косовицi — точимо власнi коси. Такою косою нi з ким не подiляться в селi, нiкому не довiрять. Я придивляюся до дiдуся: вiн iде вiльно, наче гуляє косою, нiякого напруження у його руках не видно, а косить швидко. Я стараюся iти поряд, щоб наче однiєю косою косимо. Оце i є мистецтво працi. Пiт виступає на обличчi. Руки трохи втомилися, але я не здаюсь, соромно перед дiдусем, тримаюсь. Шовкова трава лягає нам пiд ноги.