Релігійний досвід і наукове знання: історичний контекст й актуальні проблеми взаємодії

Розвиток природничо-наукових знань у рамках релігії на зорі людства.

Нагромадження практичних знань про навколишній світ на зорі історії відбувалося в рамках міфологічного, a потім і пануючого релігійного світорозуміння.

Емпірично знайдені найбільш ефективні прийоми полювання, обробки землі й створення знарядь закріплювалися авторитетом релігії як дані з вищого світу настанови. Виділення помірної праці спочатку здійснювалося в системі релігії, і її інститути - храми, монастирі - ставали також місцем нагромадження й зберігання знань, їхньої фіксації в письмових джерелах. Історія культури свідчить, що древні цивілізації Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю виробили велику кількість математичних, астрономічних, медичних і інших знань, які були включені в різні види релігійного світогляду. Як свідчать історики, саме на жерцях Древнього Єгипту лежав обов'язок сповіщати про розливи Нілу. Медичні рецепти, що зберігаються в книгах, написаних у тибетських монастирях, очікують своєї всебічної наукової експертизи.

Теоретична свідомість як оперування поняттями, ідеями (а це необхідна умова виникнення науки) також спочатку формувалася в рамках релігійного світогляду. Першою галуззю науки як теоретичного знання історики вважають математику і її формування пов'язують із піфагорійською школою. У піфагореїзмі поняття числа здобуває особливий метафізичний статус, і проникнення в природу числа могло мислитися як особливий шлях осягнення сутності світу. Число перетворювалося в ідеальний об'єкт, що виявилося передумовою формування математики як науки. Щоб стати об'єктом теоретичної свідомості, число спочатку повинне було сакралізуватися, перетворитися в об'єкт шанування. У Середні віки в рамках схоластики розвивалися логічні знання. Не тільки математика, логіка, але й астрономія, медицина та ін. як особливі галузі духовного виробництва виникали й функціонували в системах релігійного світогляду. Наука, яка формувалася на той час, створюючи понятійні системи, утворює і свій теоретичний світ, що відрізняється від того, який з'являється перед повсякденною свідомістю. Одночасно вона виробляє й набір таких особливих вимог, які покликані відокремити її від інших форм духовної діяльності.

Знання й віра.

Віра - (лат. Veritas - істина, verus - істинний)

духовна здатність людської душі безпосередньо знати таємні шари буття, містично перебувати в осередку пізнаваного предмета й інтуїтивно осягати сутності.

здатність людини визнавати адекватність своїх почуттєвих образів сприйманим речам і явищам.оцінювання висловлень і інших форм опосередкованого знання як істинних без достатніх логічних і фактичних обґрунтувань.

Приведемо більш просте визначення:

Віра - глибоке, щире переконання в справедливості якогось положення або концепції.

Сьогодні перше, що спадає на думку при згадуванні терміна «віра» - це релігія.

Релігія - (панцира. Religio - відновлення або відтворення ліги, зв'язку) прагнення людини й суспільства до безпосереднього зв'язку з абсолютом (Богом, богами, безумовним осередком усього існуючого, субстанцією, головною святинею).[13 с. 20]

Ми будемо розглядати співвідношення віри й знання в контексті цих двох далеких і в той же час дуже близьких понять.

Релігія – складне ідеологічне явище. Її відношення до знання і до науки неоднозначне: від повного визнання і ототожнення її з релігією – до повного протиставлення і взаємного заперечення. Однак при будь-якому відношенні до науки і знання релігія намагається надати своєму вченню виключну і першочергову позицію, і вже з цієї позиції всі інші знання оцінюються як другорядні, несуттєві, а іноді і взагалі непотрібні. [ 3 с. 118]

Існує думка, що віра, насамперед релігійна віра, не має нічого спільного зі знанням, оскільки віра й знання відносяться до доповнюючих один одного, але не порівняних сторін дійсності.