Релігійний досвід і наукове знання: історичний контекст й актуальні проблеми взаємодії

Один із провідних принципів середньовічної філософії — підпорядкування розуму вірі — починаючи з VI—VII ст. проводився у філософських дослідженнях. Уже в Августина, який недвозначно вказував на безперечну вищість віри над розумом, знаходимо водночас виразний потяг до раціонального упорядкування й систематизації теології . Так само й Еріугена говорить про відсутність суперечності між «правильним розумом» та «істинним авторитетом», а Ансельм Кентерберійський відверто проповідує ідею «раціонального» доведення буття Божого. П'єр Абеляр звертався до розуму як провідного інструменту й критерію в пошуках істини.

Наприкінці XIII — на початку XIV ст. класична середньовічна філософія — схоластика (і реалістична, й номіналістична), вичерпавши свої історичні позитивні можливості, поступово вступає в період кризи. У літературі трапляється огульно негативна оцінка середніх віків як «провал» у «нормальному» ході історичного процесу, як «крок назад» в історії, як «темні віки» тощо. [5 с.71]

Р. Бекон (1214—1294 рр.) був передвісником дослідної науки Нового часу. Він вказував на безплідність відірваного від життя схолас¬тичного методу, пропагував значення досвіду та експерименту в розвитку наукового знання. На його думку, філософія повинна спиратися на досвід, конкретні науки, особливе місце серед яких він відводив фізиці й математиці.

Варто зазначити також, що наукова діяльність в цей час починає розмежовуватись з філософією та релігією, навіть в системі освіти вже розмежовуються природничі та гуманітарні науки. Однак цей поділ ще не є остаточним. Варто лише згадати таке явище в епосі середньовіччя, як Інквізиція, яка фактично намагалась підкорити науково-природничі пошуки вчених своїм інтересам. Так наприклад Галілей був засуджений та страчений за те, що піддав сумніву релігійне світобачення, та запропонував погляд, згідно яким земля має сферичну форму та обертається навколо своїй осі.

15-16 ст. в історії науки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті За¬хідної Європи. Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів. Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну іде¬ологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відрод¬ження. Яскравим прикладом цього можуть бути погляди Я.Гуса та його однодумців.

На формування філософії Відродження, безперечно, мали суттє¬вий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії взага¬лі. Мається на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенден¬ції в теорії середньовічної філософії.

Поряд з цими передумовами розвиткові своє¬рідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття (особ¬ливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричинила якіс¬но новий поступ у природознавстві — астрономії, механіці, географії та інших науках. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва по¬зиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом люди¬ни епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип куль¬турного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на прак¬тичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культу¬ру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлен¬ня до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала неса¬мостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грець¬ке "пантеїзм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, не¬начебто розчиняється в ній. внаслідок чого сама природа обожнюєть¬ся. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600). [10 с.53]

Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. [5 с.76]

Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкі¬нечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розчинивши" Бога в усій природі. Він вважав, що при¬рода і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип приро¬дознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, без¬кінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшува¬тися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його про¬сторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту. Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, "двоїстості істини" тощо, філософи Відрод¬ження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пі¬знання. Їх точка зору щодо пізнання зводилася до таких положень. По-перше, можливість пізнання навколишнього світу таким, як він є; по-друге, дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чут¬тя, що сприймають і переробляють це діяння; по-третє, заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; по-четверте, визнання та утвердження сили розуму та логіч¬ної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.