1.Неокантіантство і пізнання суспільних явищ (Лібман, Ланге, ітд). Марбурзька школа (Кожен, Натовп, Кассірер) про пізнання. Баденська школа (Ріккерт, Віндельбанд) про розвиток суспільства і передбачення історії.
ПОГЛЯДИ. 1. Загальні властивості кантіанства. Бути кантіанцем означало бути переконаним у тому, що, по-перше, філософію слід розпочинати критикою пізнання — всупереч усім догматичним і авторитарним філософам; по-друге, з огляду на суб'єктивну залежність пізнання треба відмовитися від теорії бут¬тя — всупереч філософам-метафізикам, особливо матеріалістам; по-третє, пі¬знання не може вийти поза межі досвіду — всупереч філософам системо -творчим, ідеалістам, особливо гегельянцям; по-четверте, досвід є не простим набором фактів, а складним твором розуму, зумовленим апріорними форма¬ми — всупереч емпіристам і позитивістам. Оце поєднання емпіризму з апрі¬оризмом і є кантіанство.
Але бути кантіанцем, принаймні спочатку, означало також бути реалістом. Людський розум накидає тому, що він пізнає, апріорні форми простору й часу, причинності та субстанції, а цим переформовує пізнаване, осягає речі не такими, якими вони є, а такими, якими вони перед ним постають. Проте речі, що йому являються, якось існують і є врешті-решт незалежною від нього дійсністю. Ця дійсність йому не доступна, але існує. Про неї свідчить кожне відчуття, котре розум пасивно приймає ззовні. Ця дійсність є навіть двоякою, як двояким є й досвід: зовнішній і внутрішній. Один свідчить про існування матеріального світу, інший — про існування Я. Я ми не звідуємо прямо і в усій чистоті; його також знаємо лише у вигляді явища. "Трансцендентна основа нашої власної організації, — як писав Лянґе, — є нам такою ж невідомою, як і речі, котрі діють на неї. Маємо перед собою завжди тільки спільний продукт їх обох: речей і нашої організації".
Бути кантіанцем означало також бути дуалістом. Моністична точка зору не здавалась згідною з ученням Канта, котре відрізняло два світи: світ явищ і світ речей. А якщо навіть проминути явища, то для кантіанства залишалося
ще два світи: матеріальний, що на нього вказує зовнішній досвід, і духовний, на котрий вказує досвід внутрішній.
Врешті, бути кантіанцем означало бути формалістом, оскільки означало визнавати знання тільки в межах того, що конструює сам розум, а розум конструює зв'язки, відношення, стосунки, форми. Причинні відношення знаємо краще, ніж елементи цих відношень; форми знаємо краще, ніж те, що сфор¬моване. Завдяки своїй формальності наше знання є всезагальним і необхідним, але разом з тим і недостовірним, обмеженим.
Унаслідок таких основ кантіанства його вихідні поняття мусили бути іншими, ніж у поточній і традиційній філософській думці. А тому "пізнання" не могло бути віддзеркаленням предметів, а лише їх розумовим формуванням;
"досвід" не протиставлявся апріорній думці, бо сам містив її; "предмет пізнан¬ня" не суперечив суб'єктові, бо сам був його витвором; "критерієм істини" не могла бути згідність уявлень із речами, бо речі не є безпосередньо доступними і через це порівнювати їх з уявленнями не можна; отож внутрішня несуперечливість явищ і їх відповідність вимогам розуму — ось що було єдиним критерієм істини; "філософія" не могла бути наукою про буття, котре немож¬ливо пізнати, а тільки наукою про пізнання. Але і в теорії пізнання відбулися зміни проблематики. Теорія пізнання перестала бути, як у Арістотеля чи Локка, описом процесу пізнання чи представленням його генези, а стала аналізом того, яким чином пізнання можливе, якими є його умови і передумови.2. Мінімалістське розуміння кантіанства. Філософія Канта мала у собі мінімалістські мотиви: у кожному разі, таким мотивом був феноменалізм, трактування нашої картини світу як суб'єктивної та явищної. Але вона мала також мотив іншого роду: мотив апріоризму, переконання в тому, що ми володіємо, попри все, всезагальним і необхідним знанням. Кант показував, що теоретичними дослідженнями не можна досягнути речей у собі, але плекав надію на те, що досягне їх, звертаючись до постулатів життя. Отже, з одного боку, як мінімалісти, критикував усю дотеперішню метафізику, але, з іншого, вдавався до нової метафізики, як ті ж максималісти.
Інтерпретація, якої кантіанству надали його прихильники, була очевидно — в дусі часу — якнайбільш мінімалістська. Це здійснили передусім Лянґе та Гельмгольц.
Суттєвим здобутком Канта вважався не апріоризм, а феноменалізм і суб'єк¬тивізм. А суб'єктивізм розумівся у якомога простіший спосіб: просто в тому сенсі, що розум усе трактує по-своєму. В такому розумінні вчення Канта, властиво, мало чим відрізнялося від учення Локка про суб'єктивізм сприйма¬них якостей: говорило лише те, що думка є такою ж суб'єктивною, як і відчуття, та вносить суб'єктивність у наше пізнання так само, як вони. Це була психологічна, — і навіть фізіологічна — інтерпретація кантіанства: форми мислення вона узалежнювала від людської організації — не лише розумової, але й тілесної. "Чуттєвий світ, — писав Лянґе, — є витвором нашої ор¬ганізації". Гельмгольц, ствердивши у своїх оптичних і акустичних досліджен¬нях, що органи зору чи слуху певним сталим способом перетворюють свої подразники, судив, що у Канта йшлося власне про це і що фізіологія підтвер¬джує його теорію. Лянґе підхопив цю психофізіологічну інтерпретацію, а за ним це зробило багато інших.