1.Неокантіантство і пізнання суспільних явищ (Лібман, Ланге, ітд). Марбурзька школа (Кожен, Натовп, Кассірер) про пізнання. Баденська школа (Ріккерт, Віндельбанд) про розвиток суспільства і передбачення історії.
Його динамічна теорія по суті спонукала до самостійного мислення і різних людей вела до різних результатів. Його учні опинилися на чолі дуже відмінних напрямків італійської філософії. До них належать не тільки актуа-лісти Ф. Алмаєр чи Дж. Саітта, але також скептик У. Спіріто, для якого "життя — це невпинний пошук", екзистенціалісти Н. Абаньяно чи К, Люпоріні, для яких воно є невпинною трансценденцією, переформовуванням самого себе, а також діалектичний матеріаліст А. Банфі, противник систем, який підкрес¬лював вічну проблематичність філософії, Д. делла Вольпе, екзистенціаліст-матеріаліст, який відмовляв суб'єктові в реальності поза актом. Свою залеж¬ність від Джентіле визнає як Дж. Калоджеро, так і А. Ґуццо, котрі пішли в напрямку християнського спіритуалізму. Як би не різнилися між собою ці провідні представники італійської філософії останнього покоління, однак на кожному з них залишила слід актуалістична, динамічна думка Джентіле.
АНГЛОСАКСОНСЬКИЙ ІДЕАЛІЗМ
Наприкінці XIX століття, в добі мінімалізму, Англією, цією класичною країною мінімалізму, прокотилась висока хвиля метафізичного ідеалізму. З усіх опозиційних рухів, які в той час розпочалися, цей був найбільш несподіваним і далеким від панівних поглядів. Був скерований проти основної риси тих поглядів — їх натуралізму. Його започаткували бл. 1865 р. роботи Стірлінґа та Ґріна. Спершу цей рух був залежний від німецького ідеалізму, зокрема гегелівського, починав як "англогеґельянство", але незабаром набув самостійного вигляду. Найвидатнішими його представниками під кінець століття в Англії стали Бредлі та Вод. В Америці хвиля ідеалізму була слабшою, але з часів Емерсона неперервною: провідним її філософом на зламі XIX і XX ст. там був Ройс.
ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ.
1. Томас Гіл Ґрін (1836—1882), оксфордський професор з 1878 р., найбіль¬ше спричинився до того, що ідеалізм став на певний час академічною філосо¬фією англійців. Стимул знайшов у Карлайла, а зразки черпав у німців, від Канта й Гегеля. Своїй акції надав полемічного характеру: не стільки розвинув у ній ідеалізм, скільки критикував емпіризм і натуралізм: цілив у сучасників, у Дарвіна, Спенсера, Бакла, але ударив глибше — у зачинателя емпіризму Юма. Одна його праця, видана за життя, була критичною роботою «Іпігосіисііоп Іо Ните» (1874). По смерті Ґріна вийшла його друга книжка: «Рт1е§отвпа Іо ЕЛісз» (1883). Жив недовго, писав небагато, але спромігся багато зробити пером, особливо словом. З нього починається оксфордський ідеалізм. До нього прихильником ідеалізму в Англії був тільки Дж. Г. Стірлінґ, приватний шотландський учений, який 1865 р. видав таку ж велику (що нараховувала 1200 сторінок), як і неясну роботу «Таємниця Гегеля» («ТНе зесгеі о/ Не§е1»), що започатковувала англійський культ Гегеля. Спочатку англійський ідеалізм був просто гегельянством. Ширився не тільки в Оксфорді, але й в Шотландії. Служили йому цілі родини: двоє братів Кердів, Едвард і Джон, професори в Глазго, двоє братів Сетів, Ендрю та Джеймс, професори в Единбурзі. Але оригінального забарвлення англійському ідеалізмові надали незабаром Бредлі, Вод, Мак-Таггарт, Сорлі та ін.
2. Френсіс Герберт Бредлі (1846—1924) вчився в Оксфорді у Гріна, а потім провів там майже усе життя, в Мертон Коледжі. Мешкав у самому Коледжі протягом півстоліття, але педагогічних функцій не виконував: мав слабке здоров'я і жив відособлено, віддавшись виключно дослідницькій праці. Попри це усамітнення, став відомою постаттю та філософським авторитетом Оксфорду. Раніше, 1876 р., оприлюднив свою книгу з етики, 1883 — «Основи логіки», і лише 1891 з'явилась його основна метафізична праця «Явище та дійсність» («Арреагапсе апа. Кеаіііу»). Був передусім діалектиком, який умів відкривати несподівані зв'язки та незауважені суперечності між поняттями. Діалектика його мала деструктивний характер, розбивала філософські теорії, а не будувала їх, як у Геґеля: не без рації його названо новітнім Зеноном Елеатом. Те, що розбивав діалектикою, потім доповнював почасти досвідом, а почасти містичною інтуїцією.3. Джеймс Вод (1843—1925) з Кембриджу надав англійському ідеалізмові іншого тону. Замолоду був священиком, потім покинув цю професію, але у філософії зберіг релігійну позицію. На противагу до Бредлі, який завжди був тільки філософом, Вод був початкове природознавцем, біологом, психологом і відносно пізно перейшов до філософії. 1886 р. надрукував знамениту статтю
"Психологія" в 9 виданні «Епсусіореаіа Вгііаппіса», повсюдно визнавану пере¬ломною в історії цієї науки. Кафедру філософії в Кембриджі зайняв ще пізніше, 1897 р. З двох його філософських праць одна трактує світ природи («Маіигаіізт апа А^позіісізгт», 1899), друга світ цілей («Г/ге Кеаїт о/ Епаз, ог Ріитіізт апсі ТНеізт», 1911).
5. Джусейя Ройс (1855—1916) був провідним представником ідеалізму в Америці в тому самому часі, коли Бредлі та Вод діяли в Англії. Від ідеалізму в стилі Геґеля Ройс був ще далі, ніж вони. Вихований на Міллі та Спенсері, приятель прагматиста Джеймса, він до кінця зберіг певну схильність до натуралізму та емпіризму. Зацікавлення його були дуже різнорідними, йшли в напрямку математики не менше, ніж музики та літератури, вивчав індійську філософію поряд з європейською, а схоластику поряд з Кантом і Шопенгауером. З 1882 р. був професором у Гарвардському університеті, де колеґував із Джеймсом. Свою основну метафізичну працю «ТНе \УогІсі апсі {Не Іпаіиіаиаі» оприлюднив щойно на зламі XX ст., у 1900—1901 рр., а головну етичну «ТНе РШоюрНу о/ Ьоуаііу» 1908 р. З філософією Ройс поєднував релігійні цілі: як багато американських мислителів, прагнув знайти філософську інтерпретацію християнства. Філософією ж своєю, за змістом надзвичайно абстрактною, трансцендентною, абсолютною, займався з фантазією і навіть з гумором, як колись Сократ і Платон.