1.Неокантіантство і пізнання суспільних явищ (Лібман, Ланге, ітд). Марбурзька школа (Кожен, Натовп, Кассірер) про пізнання. Баденська школа (Ріккерт, Віндельбанд) про розвиток суспільства і передбачення історії.

керують долею людей, надають сенсу їхньому існуванню. Коротше кажучи, йдеться про релігійні потреби. Натуралізм їх не задовільняє, ідеалізм принаймні це може зробити. І через це вони так само є джерелом ідеалістичних докт¬рин, — не менше ніж моральні потреби.

Перші та другі потреби не завжди є для людей однаково животрепетними. Коли стають живішими та нагальнішими, проникають теж і до філософії, і тоді у ній наступають періоди посиленого ідеалізму. Інші періоди натомість захищаються перед узалежненням філософії від життєвих потреб, й до ідеаліз¬му тоді ставляться якщо не вороже, то принаймні підозріло. Так було, назагал, у другій половині XIX століття — однак тільки назагал, як це доводить ідеалізм Клубу трансценденталістів чи "оксфордських англогеґельянців".

4. Критичний ідеалізм Ґріна. Англосаксонський ідеалізм спочатку ставив собі негативне завдання: усунення того, що вважав помилкою. У Карлайла ідеалізм був спрямований проти Просвітництва, раціоналізму, невір'я, критициз¬му, утилітаризму, повсякденного глузду. Щось подібне було і піввіку пізніше, у Ґріна. Він також вів боротьбу з панівним в Англії натуралізмом і ем¬піризмом. Їхню основну помилку бачив у тому, що не беруть до уваги суб'єктивного чинника в пізнанні, інакше кажучи, що не враховують відкриття Канта: Кант скориґував Юма, тому англійські емпіристи, котрі після нього ще хочуть філософувати як Юм, є анахронізмом. Справа в тому, що дійсність не складається із самих тільки відчуттів, як хотів Юм: до неї входять так само зв'язки між відчуттями, і вони є не менш реальними від відчуттів. І навіть те, що якесь відчуття належить до дійсності, а не є ілюзією, ми пізнаємо власне по тому, чи воно пов'язане з іншими відчуттями. Отже, не відчуття, а їх зв'язок є критерієм дійсності. А оскільки будь-які зв'язки мають розумову природу, то й уся дійсність, до складу якої вони входять, мусить мати ту ж саму природу. Так Ґрін дійшов до свого ідеалістичного висновку.

Ґрін не зміг цього розвинути, а цей висновок міг вивести як на кантівську, так і гегелівську чи беркліївську концепцію. В кожному разі він вів до розриву з натуралізмом і емпіризмом. Цим шляхом пішов ідеалізм англійців,

5. Емпіричний ідеалізм Бредлі. Діалектика відігравала у філософії Бредлі важливу роль, однак тільки негативну: була призначена в нього не для побудо¬ви істинної концепції світу, а до руйнування хибної. Сам він твердив, що діалектична думка не здатна осягнути жодної істини, бо неухильно вплутується в труднощі — навіть коли послуговується найпростішими поняттями, вислов¬лює найпростіші твердження у вигляді "5 є Р". Такі твердження можна інтерпретувати двояко: або 8 і Р є тим самим, і в такому випадку це твер¬дження нічого не говорить, або вони є чимось різним, а в такому випадку це твердження хибне, бо 8 власне не е Р.Такі діалектичні труднощі Бредлі виявляв у всіх найзагальніших поняттях, таких як поняття речі та властивості, причини та дії, руху та зміни, речі у собі та Я, а також у поняттях часу та простору, матерії та енергії. Останніми з успіхом оперує фізика, але коли філософія піддає їх аналізові, вони ведуть до труднощів та суперечностей. Вони є корисними допоміжними конструкціями розуму (з цієї точки зору цей ідеаліст був однієї думки з позитивістами), але метафізиці вони нічого не дають. Так само нічого їй не дають поняття психології, бо й вони були суперечливими, коли б мали відтворювати дійсність;

суперечливим є передусім основне поняття психології, поняття Я, котре одночасно має бути єдністю та множинністю, чимось тривким і чимось змінним.

Дійсність характеризує несуперечність, єдність, цілісність, гармонія, безвід¬носність, абсолют. А де цього нема, де є множинність, відносність, неоднорід¬ність, змінність, хаос, дисгармонія, а особливо суперечність — там маємо справу не з дійсністю, а з явищами.

Діалектика переконала Бредлі, що куди б не сягнула думка, всюди висту¬пають суперечності, а тому вона завжди залишається у сфері явищ, не дійснос¬ті. Жнивом діалектики були руїни нашого пізнання: речі та властивості,

первинні, а також вторинні якості, простір, а також час, субстанція, так само як рух, добро та зло, навіть Я, навіть Бог — усе це тільки явища.

Проте остаточний висновок Бредлі не був негативним. Бо хоча й справді діалектична думка не досягає дійсності, але зате її досягає досвід. Бредлі був ідеалістом, але таким, що довіряв досвіду й зберігав вірність емпіричній традиції своєї країни та своєї епохи. Судив, що навіть абсолютна філософія може і мусить бути емпіричною. А досвід довів його до ідеалізму, бо доки сягає досвід, там є сфера розуму. Звідси висновок: "Поза духом немає й не може бути ніякої дійсності".

Але все-таки досвід має справу лише з тим, що діється в часі, тому, говорячи про абсолютну дійсність, ми явно виходимо поза досвід. Припущення Бредлі не давали йому права говорити про абсолют — однак він говорив про нього. Виявляв цим, що і його ідеалістична метафізика, хоча й мала спиратися на досвід, прямувала передусім до реалізації мрій, тобто мала підставу радше в запитах, ніж у здійсненнях. Говорив також, що знаходження рації в метафі¬зиці є справою інстинкту і що ці рації не є влучними (Ьасі геазопз). Судив, проте, що навіть така метафізика є кращою, ніж ніяка, бо інакше що ж нам залишиться, якщо не матимемо і її? Залишаться тільки, як казав, або догми богослов'я, або догми матеріалізму. Так завершилась ця філософія, найбільш емпірична та скептична з усіх ідеалістичних.